Читати книгу - "Спокута сатани"

Раптом серед галасу вибив дзвін − дванадцять разів. Лючіо підвівся, тримаючи повний келих шампанського в руці.

− Леді та джентльмени! Настала тиша.

− Леді та джентльмени! − повторив він, і його очі, як мені здалося, світилися глумом. − Опівночі найкращі друзі мусять розійтися. Але перед тим як ми це зробимо, згадаймо, що ми зійшлися тут, аби побажати щастя господареві, містеру Джеффрі Темпесту, та його нареченій, леді Сибіллі Ельтон.

Розляглися гучні оплески.

− Укладачі нудних приписів, − вів далі Лючіо, − стверджують, що «щастя ніколи не приходить із повними руками», та в цьому разі це твердження є хибним, оскільки наш приятель дістав у володіння не лише багатство, але і скарб любові та краси. Невичерпна каса − це добре, але невичерпне кохання − ще краще, й обидва ці дари випали на долю зарученій парі, яку ми сьогодні вшановуємо. Закликаю вас, привітаймо їх зі щирого серця! А потім ми з вами скажемо одне одному не «прощавайте», а «до побачення», позаяк разом із тостом за наречених я п'ю також і за той час − можливо, недалекий, − коли я знову побачу якщо не всіх, то принаймні багатьох з-поміж вас і насолоджуватимусь вашим приємним товариством навіть дужче, ніж сьогодні!

Він змовк серед бурхливої овації, після чого всі підвелися та повернулись до столу, за яким сиділи ми з Сибіллою; вигукуючи наші імена, гості пили вино, чоловіки кричали: «Будьмо, будьмо, будьмо, гей!» Я вклонявся у відповідь на гучні вияви почуттів, Сибілла, посміхаючись, граційно нахиляла голову то праворуч, то ліворуч… Раптом серце моє стерпло, охоплене страхом: чи це мені здалося, чи насправді я чув дикий регіт навколо розкішного павільйону, десь на віддалі?

Я прислухався, досі тримаючи келих у руці.

− Будьмо, будьмо, будьмо, гей! − буяли гості.

− Ха-ха! Ха-ха! − здавалося, реготав хтось із зовні.

Змагаючись із цієї ілюзією, я підвівся і в кількох словах подякував гостям за себе та за Сибіллу; мої слова потонули в новому вибухові оплесків. Тоді Лючіо зірвався з місця і став однією ногою на стілець, другою на стіл; у руці він тримав келих вина, налитий по вінця. Що за обличчя в нього було тієї миті! Що за усмішка!

− Прощальний келих, друзі мої! − вигукнув він. − За нашу наступну зустріч!

Гості шумно, зі сміхом відповідали йому, і поки вони пили, павільйон осяяло червоне світло, неначе відблиски вогню. Усі обличчя здавалися кривавими. Усі діаманти на жінках полум'яніли. Це тривало лише одну мить; потім червоне сяйво зникло, і почалася звичайна штовханина: всі поспішали до екіпажів, які довгою валкою стояли в парку; останні два спеціальні потяги мали відбути о першій та о першій тридцять.

Я сквапливо попрощався з Сибіллою та її батьком; із ними в одній кареті їхала Даяна Чесней, сповнена захопленої вдячності до мене за всі розкішні святкові розваги; потім екіпажі почали швидко роз'їжджатися.

Несподівано від одного кінця даху Віллосмірського замку до другого перекинулась блискуча веселкова арка, всередині якої показалися блідо-блакитні з золотом літери, утворюючи те, що я досі вважав за поховальний девіз: «Sic transit gloria mundi! Vale!»[30] Але, врешті-решт, ці слова могли так само стосуватись ефемерної розкоші свята, як і незмінної похмурої врочистості мармурового склепу, − і я мало думав про це. Такі доречні були всі розпорядження, так бездоганно були вишколені слуги, що гості недовго роз'їжджалися, і невдовзі сади стали не тільки порожніми, але й темними. Ніде не лишилося жодного сліду від яскравої ілюмінації, і я ввійшов до замку, втомлений, із мішаним відчуттям зачарування та страху. Я знайшов Лючіо самого в кімнаті для паління, оздобленій дубовими панелями, з глибоким вікном-виступом, яке відкривалося просто на луку. Він стояв у цій амбразурі спиною до мене, але почувши мої кроки, швидко обернувся, і я побачив таке дике, спотворене болем обличчя, що, приголомшений, відступив.

− Лючіо, ви хворі! − вигукнув я. − Ви надто багато працювали сьогодні!

− Можливо! − відповів він хрипким, непевним голосом і здригнувся; потім, зібравшись на силі, змусив себе посміхнутися. − Не тривожтеся, друже мій! Це ніщо інше, як тяжкий біль задавненої недуги; вона нечасто трапляється в людей, але вона безнадійно невиліковна!

− Що ж це таке? − спитав я стривожено: його мертовна блідота непокоїла мене.

Він пильно подивився на мене; його очі розширилися й потемніли, а рука важко впала на моє плече.

− Дуже дивна хвороба! − сказав він тим самим тремтливим голосом. − Докори сумління! Чи ви ніколи не чули про таку недугу, Джеффрі? Тут не допоможе ні медицина, ні хірургія: це «хробак, який не вмирає, і полум'я, що не вгасає». Але не говорімо про це: ніхто не вилікує мене, ніхто цього не хоче! Я безнадійний!

− Але докори сумління, якщо вони вас мучать, − хоча я не маю уявлення, про що ви так шкодуєте, − це не фізична недуга! − сказав я здивовано.

− А ви думаєте, що тільки через фізичні недуги варто турбуватись? − спитав він, досі посміхаючись тією самою болісною усмішкою. − Тіло − наш головний клопіт: ми плекаємо його, годуємо, оберігаємо його від найменшого болю, якщо це можливо, і запевняємо себе, що все гаразд, усе мусить бути гаразд! Але тіло − не більш як мізерний порох; це лялечка, що розсипається та зникає зі зростанням у ній душі-метелика − метелика, який летить у невідомість, гнаний сліпим інстинктом, ваблений осяйним світлом! Гляньте сюди, − вів далі він пом'якшеним тоном. − Гляньте тепер на ваші задумливі тінисті сади. Квіти заснули, дерева, мабуть, раді позбутися кольорових ліхтариків, які нещодавно обтяжували їхнє гілля; молодий місяць уткнувся підборіддям у хмаринку, немов у подушку, та спускається на захід спати; хвилину тому ще співав пізній соловей. Відчуваєте подих троянд, що стоять на трельяжі? Усе це − робота Природи; наскільки ж тепер тут краще й миліше, ніж годину тому, коли горіли вогні й гучна музика лякала маленьких пташок у їхніх м'яких гніздечках! Однак «товариство» не поцінувало б цієї прохолодної темряви, цієї щасливої безмовності; «товариство» віддає фальшивому блиску перевагу над правдивим світлом. Усе справжнє люди відсувають на другий план, вивищуючи другорядне!

− Ви принижуєте