Читати книгу - "Двійник"

Голова Амальтеї повільно піднялася. Темні очі зміряли її таким порожнім, таким холодним поглядом, що Мора мимоволі відсторонилася, відчула мурашки по шкірі.

— Ми знаємо про нього, — сказала Мора. — Про вас обох.

— Що ви знаєте?

Мора не чекала, що вона заговорить. То був такий тихий шепіт, що вона навіть не була певна, чи дійсно його почула. Вона глитнула і глибоко вдихнула, приголомшена чорною пусткою цих очей. Там не було безумства — сама лиш порожнеча.

— Ви така ж нормальна, як і я, — сказала Мора. — Але нікому не можете цього розповісти. Набагато простіше ховатися за маскою шизофренічки. Простіше розігрувати із себе ненормальну, бо люди не чіпають тих, хто несповна розуму. Не завдають собі клопоту допитувати вас, не копають глибше, бо вважають, що все це — усе одно марення. А тепер вам навіть ліків не дають, бо ж ви так уміло підробляєте побічні ефекти. — Вона змусила себе глибше вдивитися в цю прірву. — Вони не знають, що Звір існує. Але ви знаєте. І знаєте, де він.

Амальтея сиділа нерухомо, але в її обличчі з’явилася напруга. Вуста стиснулися, м’язи на шиї натягнулися, мов мотузки.

— То був єдиний вихід, правда? Удати із себе безумну. Докази не можна було оскаржити — кров на ломі, крадені гаманці. Але якщо переконати їх у своєму безумстві, можна обійтися без подальших допитів. Може, вони не дізнаються про інших жертв, тих жінок, яких ви вбили у Флориді та Вірджинії. У Техасі й Арканзасі. Штатах, де є смертна кара. — Мора схилилася до неї ближче. — Чому б вам просто не видати його, Амальтеє? Зрештою, він же дозволив вам узяти всю вину на себе. І він досі на волі, досі вбиває. Продовжує все це без вас, ходить тими ж місцями, тими ж мисливськими угіддями. Щойно викрав чергову жінку в Натику. Ви можете його зупинити, Амальтеє. Можете покласти цьому край.

Здавалося, що Амальтея затримала дихання, чекаючи на наступні слова.

— Сидите тут, у в’язниці. — Мора засміялася. — Оце так невдаха. Чому ви мусите бути тут, коли Елайджа на волі?

Жінка кліпнула. Напруга в одну мить зникла з її обличчя.

— Поговоріть зі мною, — наполягала Мора. — Тут більше нікого немає, тільки ми з вами.

Ув’язнена підняла очі до однієї з відеокамер у кутку.

— Так, вони нас бачать, — сказала Мора. — Але почути не можуть.

— Усі нас чують, — прошепотіла Амальтея й зосередила всю увагу на Морі. Її незбагненний погляд став холодним, зібраним. І до страшного свідомим, наче з цих очей раптом дивилася зовсім інша істота. — Чому ти тут?

— Я хочу знати. Це Елайджа вбив мою сестру?

Довга пауза. І дивний відблиск утіхи в тих очах.

— Чого б це?

— Ви знаєте, чому Анну вбили. Правда?

— Чому б тобі не поставити запитання, на яке я можу відповісти? Те, заради якого ти насправді приїхала. — Голос Амальтеї був низький, глибокий. — Справа ж у тобі, Моро, так? Що ти хочеш знати?

Мора дивилася на неї, серце калатало. У горлі болісно набрякало одне-єдине питання.

— Я хочу, щоб ви мені сказали….

— Так? — самий лиш шепіт, тихий, наче голос у Мориній голові.

— Хто насправді моя мати?

Амальтеїні губи смикнулися в посмішці.

— Тобто, ти не бачиш схожості?

— Просто скажіть правду.

— Подивися на мене. А тоді в дзеркало. Ось твоя правда.

— Я не впізнаю в собі нічого від вас.

— Але я впізнаю себе в тобі.

Мора засміялася, дивуючись, що досі на це здатна.

— Не знаю, чого я прийшла. Тільки час змарнувала.

Вона відсунула стільця й почала підводитися.

— Тобі подобається працювати з мертвими, Моро?

Заскочена цим питанням, Мора завмерла на півдорозі.

— Ти ж саме цим займаєшся, так? — спитала Амальтея. — Ти їх розкриваєш. Дістаєш органи. Розрізаєш серця. Для чого ти це робиш?

— Цього вимагає моя робота.

— А чому ти обрала таку роботу?

— Я прийшла не про себе говорити.

— Саме так, це все про тебе. Про те, хто ти насправді.

Мора повільно опустилася назад на сидіння.

— То, може, просто скажете мені?

— Ти розкриваєш животи. Умочуєш руки в їхню кров. Чому ти вважаєш, що ми з тобою різні? — Жінка спроквола все наближалася, і Мора раптом налякано усвідомила, що Амальтея зовсім близько. — Подивися в дзеркало — і побачиш мене.

— Ми люди зовсім різних видів.

— Якщо ти так хочеш у це вірити, хто я така, щоб тебе переконувати? — Амальтея незмигно дивилася на Мору. — Завжди лишається ДНК.

Мора видихнула. «Блефує, — подумала вона. — Хоче подивитися, чи я на це куплюся. Чи справді так хочу знати правду. ДНК не бреше. Один мазок з рота — і матиму відповідь. І мої найгірші страхи можуть підтвердитися».

— Ти знаєш, де мене знайти, — сказала жінка. — Повертайся, як будеш готова до правди.

Вона підвелася, брякнувши ланцюгом об ніжку стола й подивилася в камеру. Знак для охоронців, що вона хоче вийти.

— Якщо ви моя мати, — мовила Мора, — тоді скажіть, хто мій батько.

Амальтея подивилася на неї з усмішкою на вустах.

— Ще не здогадалася?

Відчинилися двері, з’явилася голова охоронниці.

— У вас тут усе гаразд?

Перетворення було разючим. За мить до того Амальтея дивилася на Мору з холодним розрахунком. Тепер ця істота зникла, її замінила спантеличена подоба жінки, яка смикала за ланцюг, наче не розуміючи, чому не може вивільнитися.

— Іти, — белькотіла вона. — Хочу… хочу йти.

— Так, люба, звісно, зараз підемо. — Охоронниця глянула на Мору. — Ви ж закінчили на сьогодні?

— Поки так, — відповіла та.

Ріццолі не чекала на візит Чарлза Касселя, тому дуже здивувалася, коли черговий зателефонував їй і сказав, що доктор Кассель чекає на неї в холі. Коли детектив вийшла з ліфта й побачила його, то була шокована тим, як він змінився. Здавалося, що за тиждень він постарів на десять років. Помітно схуднув, обличчя стало виснаженим і безбарвним. Без сумніву дорогий піджак безформно звисав на згорблених плечах.

— Я маю з вами поговорити, — сказав він. — Мушу знати, що відбувається.

Ріццолі кивнула черговому:

—