Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

І люди повірили в те, у що ніхто розумний не повірив би. А що їм іще залишалося, коли за три роки їх стільки загинуло, коли місто їхнє спустошено, а сестер забрано в полон.

Того вечора імам сидів із Абу Юсуфом у його домі. Не питав його — чому? — бо жодна відповідь не принесла б йому полегші. Ні йому, ні Абу Юсуфу. Тільки сказав, що той мусить поїхати з міста. Якнайскоріше. Вдосвіта. Абу Юсуф відповів, що і сам це знає. Поїде, щойно розвидниться.

— Я скажу людям, що ти поїхав із сорому.

— Так, ти добре їм скажеш.

— Бережи себе, Юсуфе.

— Чому?

— Просто бережи себе.

— І скажи їм, що ми могли би бути кращими людьми… Або ні, не кажи їм такого. Це просто я тобі скажу, що ми могли би бути кращими людьми. Не ми, а я міг би бути кращою людиною. Але дурман не дав.

— Знаю, мій Юсуфе.

Перш ніж місто прокинулося, поки ще старці стогнали в постелях, а поранені скрипіли поламаними кістьми, Абу Юсуф Абделґані поїхав уздовж річки, а потім перетнув міст. Він поїхав без рушниці й кинджала, а перо з каламарем і п’ятдесят списаних аркушів лишив імаму. Нехай прочитає, а потім спалить. Невідомо, чи прочитав імам Абу Юсуфову історію, але рукопис не спалив, бо якби спалив, дом Антун Шушняра не продав би його сараєвському антиквару Саламону Баруху за кілька маловартісних пропагандистських брошур, переважно робіт французьких християнських авторів на теми шкідливості мастурбації і ставлення до невіруючих.

Дванадцятий бій проти турків переполовинив і кількість мешканців Драче. Вони так ніколи й цілком не оговталися після того нападу, і вже до кінця історії села Драче там не було такої кількості чоловіків, як напередодні дванадцятої битви. Цікаво, однак, що селяни постійно чекали нового нападу турків і не зауважували, що їх давно вже нема. Це ж минулої зими подались вони у вигнання на Люди Божі, позаминулої осені й дві весни тому. Ніби вчора останній турок пішов із Драче, позавчора ще сидів навпочіпки отой попід церквою і щось карлючив на папері. Вже й десятий, і двадцятий рік минув, заіржавіли рушниці й відсирів порох, молоді хлопці, що билися проти турків, уже стали дідуганами, але всі й далі думали, що все це діялося торік. Або вчора.

Дивне щось відбулося в Драче, цим би могли зайнятися антропологи й психоаналітики, якби вони тоді існували, чи якби хтось вирядив їх у гори, коли вони нарешті з’явилися. Бо відчуття, що турки напали торік, і фантомний біль від завданих ран тривали й після смерті останнього героя, передавалися з покоління в покоління й були ще цілком живі навіть сто років по тому. Спогад про те, що насправді у Драче не сталося, назавжди лишився сильнішим від усіх справжніх спогадів. Так тривало аж до 1963 року і до великого землетрусу, після якого драчани нарешті спустилися до моря. Село заросло ожиною, дахи попровалювались, а живим залишилося тільки кладовище. Хоча житимуть і вмиратимуть вони коло моря, а багато хто і в Заґребі, Белграді, Сараєві чи ще далі, в Австралії та Новій Зеландії, нащадки драчан і далі ховатимуть у кам’яних могилах своїх предків.

Їх зустрічатиме і проводжатиме на той світ страхітливий гнів, лють і йид[94] старого отця Мато, незграбного у словах і твердого у вірі, який знав, що люди нічого не варті, але хтось мусить рятувати їхні життя. А про душі нехай подбає Господь.

Бракує тут ще історії Абу Юсуфа Абделґані, недовченого гафіза, уродженця Рамалли в краю пророка Іси, на якого впала фортеця і якого врятував, щоб самому не збожеволіти, Абдулах, загнаний на війну за те, що поблизу мечеті грав на уді. Але від нічного дурману Абу Юсуфові не було рятунку, звідси й народилась історія, яку ми вже знаємо. Одні люди, з солом’яним волоссям, нападали на інших, яких їм було названо розбійниками, а інші, з глибокими голосами, співали про могильну плиту. Для всього є місце й причина, але бракує тих слів, що їх Абу Юсуф писав своєму дурманові. До кінця світу не буде про це розказано, бо ту історію знає тепер один тільки Бог, а Він не розповідає історій ні собі, ні людям. Мізерний серед людей, малий у своєму нещасті, Сава Турудія-Костич, якого не взяли до армії, вчинив, ймовірно, те, що робить нетривкими і численні Божі труди, і людські зусилля, і геройство. Крапка наприкінці цієї оповіді — його.

Іджтихад

Народила мені Айка на старість років сина. Якби хто сказав раніше: «Сейо, любитимеш його дужче за себе, коли вночі розплачеться — вставатимеш, як ходжа до ранкової молитви, ще й думатимеш: “Чого ж раніше не заплакав, щоб життя моє вві сні не проминало?”» — якби сказав: «Сейо, бідако, твій власний приплід тобі розум потьмарить, і його гівенце тобі солодко пахнутиме, коли перевдягатимеш маля!» — я б сказав, що нема шансів. Та й не було шансів, поки я був на силі, а коли сила зрадила — захотів сина. Що ж, народила його Айка і залишила мені на піклування, поки вона працює. І я про нього краще піклуюся, ніж будь-коли про себе піклувався, навіть краще, ніж вона могла б, хоч і мати йому, а недарма ж кажуть, що дитини ніхто не вміє глядіти краще від матері. В одному тільки я лишився ще отим, колишнім; і не дай Боже Айка про це почує — не схоче більше залишати зі мною малого. Коли він зранку, бува, розкричиться й почне стукати брязкальцем об край ліжечка, — брязкальце добротне, німецьке, зламатися не може, — я забираю цяцьку в нього з рук. Спершу він на мене подивиться, здивовано так, потім заплаче, розчервоніється, розлютиться, знаю, що вбив би мене, цілим би світом об край ліжка вдарив, знищив би все, що колись було створено, а крик його тільки наростає, поки не сягне четвертої октави, як у тої японської співачки, як її там. А я не віддаю брязкальця, все дражнюся, щоб побачити, чи ж надовго його стане, і збрехав би,