Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

якби сказав, що роблю це задля його добра. Та ж ні, це потіха для мене самого, адже бачу, що мій син може те, на що я вже більше не здатний. Не поступиться і не зупиниться, даремні всі іграшки, якщо не віддам йому брязкальця, і всі красоти й дивовижі світу пусті, якщо не буде так, як він хоче, хай би навіть довелося йому зламатися, як і я зламався врешті-решт.

Але я довго тримався, довго мій час протривав, сила в мені росла, і я розсипав її довкола так, що Боже борони! Дужий був свого часу Гарун Пустахлич. Як траплявся землетрус, усі, хто його знав, думали, що то над покійним Гаруном земля здригається. Сильний був і Аріф, корчмар, що в Кіселяку поґачі[95] робив — коли спохмурніє небо і вдарить перший грім, завжди найсильніший, люди казали: «Ет, грім цей — ніщо проти Аріфового голосу!». То невже й такі люди вмирають? Звісно, вмирають, погано було б, якби не вмирали, бо ж можеш собі уявити, як би тісно було, якби вони на насіння лишилися. А ще силачем над силачами був Мехмед Прашо, є й могила його у Вишеґраді, якщо її ще не зрівняли з землею, а з могильних каменів генделика не збудували. Коли той гаркав — солов’ї з гілок осипалися, а людям аж до Бієліни все волосся дибки ставало — таку силу і такий голос мав той Мехмед. Але й він отакий не був за мене сильніший. Шал у мені нуртував небувалий, бідна та земля, що мене на собі тримала. Пригадую, п’ятдесят якогось року в готелі «Централь» востаннє співав Алаґа Ідрізович, добра людина і великий співак, про якого складали легенди. Він почав співати ще за австрійського панування, на офіцерських балах — добірка шляґерів, добірка севдалінок, тоді співав сербських народних пісень, потім хорватських. Часи змінювалися, і Алаґа відповідно міняв репертуар, але завжди була добірка севдалінок. Злі язики стверджували, що він співав і ґестапівцям на Маріїн-Дворі, спочатку «Лілі Марлен», а тоді «Джуґум кує джуґумджія Муйо». Хто бодай раз його чув — уже не міг забути. Але в Алаґи не було сили, тільки голос, як у тих італійців, які буцімто хоч би й завтра в опері заспівали, та неохота.

На новоріччя Алаґа сказав, що цей рік буде для нього останнім. Співатиме він до весни, а тоді край. Мовляв, справжні чемпіони на піку кар’єри вішають бутси на цвях! Спершу йому ніхто не повірив, а потім почали відмовляти. Не треба, Алаґо, нема за тебе кращого! Себе пильнуйте, відказував їм, коли почну кректати й хрипіти, ви ж перші на сміх мене візьмете. Так воно і є! Люди дочекатися не можуть, коли у співака зламається голос. Це так само, як про найблагочеснішу жінку в місті плещуть, буцім скурвилася. Куди вже далі!

Каже, нехай буде п’ятниця першого тижня після Рамазана, якраз середина квітня, коли в місті дерева позацвітають, люди сядуть у садках за вечерею, а потім нехай приходять у «Централь» подивитися, як це — коли відходить велет. Два місяці місто гомоніло про те, яким буде прощання Алаґи. Люди як люди — спершу казали «Не треба!» — а тоді: «Алаґа такий, Алаґа сякий, за кого він себе має, аби влаштовувати вечірку з того приводу, що припиняє співати?», «Е ні, я до нього не піду!» — казав кожен, хто себе поважав; а тих, хто не поважає, все одно в «Централь» не пустять. Вийде так, що співатиме зухвалець для оркестру, метрдотеля та офіціантів.

Поки ще тривав Рамазан, люди ходили одне до одного на іфтари[96], а місто буяло життям від смеркання до світання, якось про Алаґу Ідрізовича й не говорилося більше. Якщо хтось і згадував — то тільки про те, що нікому, навіть йому, не дозволено пам’ятника самому собі ставити. Нікому, тільки Тіто, а інші нехай чемно дочекаються смерті, буде їм тоді і вулиця, і школа. Так настав понеділок, день після Байраму, аж тут з’явився Алаґа.

Геть осунувся, бідний, сорочка на ньому висить, ніби на вішакові, — тільки тоді я вперше побачив, як він зістарівся. Поки людина сміється, особливо поки сповнена гонору, і всі дивляться на неї, як на бога, — навіть не зауважуєш, як вона старіє. Але щойно стає стривоженою й наляканою, а довкола неї нікого, то бачиш — могила її кличе, скоро вже похорон.

Кажу:

— Що з тобою, Алаґо?

— Нічого, — відказує.

Е ні, думаю, коли б нічого, ти б до мене не приходив, ніколи ж не приходив; але, кажу собі, дозволю йому самому розповісти. Нехай помучиться, буде добра наука для нього, бо в стражданнях він не дуже досвідчений.

П’є Алаґа свою каву, а та кава його п’є. Ідуть якісь дівчата, а я ну їх зачіпати, ще й йому підморгую, показую — добрі сифони мають, а він і їх не бачить, і не зважає на те, що я показую. Обличчя в нього працює, наче до електромоторчика під’єднане, тільки незрозуміло, сміється чи плаче.

— Ото, Сейо, — каже мені, — таке це місто!

А я знаю, до чого він хилить, тільки не даю йому нагоди душу вилити. Ніби це він про дівчат сказав, які щойно пройшли. Мовляв, на всіляких пройдисвітів озираються, а на нас двох і не глянули. Але не чує мене Алаґа, чує тільки, що я його почути не захотів.

— Якби кожен, хто пообіцяв до мене не приходити, дав мені динар, я би вже Рокфелера статками переплюнув! — знову забідкався.

А я не дозволяю, натомість почав розповідати, буцім є чоловік, багатший від Рокфелера. Він грошви заробив на смаженні повітряної кукурудзи, ціла Америка подуріла за його поп-корном. Тепер матері дітям на сніданок дають тільки ту кукурудзу. А якщо дитина вередуватиме, мати їй — хлясь! — дає ляпаса, мовляв, навіть дітям не дозволено виступати проти того поп-корну. Отак чоловік і зробився багатшим від Рокфелера.

Розсміявся Алаґа, по-справжньому, за живіт од сміху вхопився. Мені було приємно — вдалий жарт розповів, хоч і не думав нічого такого, та коли він сміятися не припинив, мені стало незручно, бачу — щось не так пішло.

— Ото вже я дурень несосвітенний, що прийшов тебе просити, — каже Алаґа й устає з-за столу.

І не припиняє сміятися — з себе самого, бо ж дурень. Отим недобрим сміхом, після якого люди вже більше не вітаються на вулиці.

— Не треба так, Алаґо!

— Геть, негіднику!

А коли Алаґа називав тебе негідником, це було гірше,