Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Тоді... — прошепотіла я, придушивши наростальний панічний напад. — Як нам було врятувати всіх? Хіба ви не хотіли, щоб цей світ жив?

— Світ існує за чітко визначеними правилами, — відповів той, у кого був червоний кристал. — Добрі наміри не завжди виправдовують методи.

— Та що ж мені було робити, коли один Вартовий не міг зупинити поширення зерен? — мій голос затремтів від болю й обурення.

— Часом треба приймати втрати, — втрутилася зелена постать, із тінню суму в голосі. — Не завжди можна врятувати всіх.

Остання фраза пройняла мене, як крижана стріла. Вони... просто радять нам приймати втрати?

— Ви... — мої губи збіліли, і я ледве вимовила, — ви хотіли, щоб ми дивилися на смерть сотень людей і нічого не робили?

Тишу порушив уже знайомий низький гуркіт, мов віддалений грім. Постать із синім кристалом нахилилася трохи вперед, її мерехтіння змінилося на ледь помітні відблиски холодного сяйва:

— Існують речі гірш смерті. Ваш множинний союз може призвести до того, що Вартові розчинять власну сутність, а разом із ними — уся рівновага між стихіями похитнеться. Відтоді Ерде втратить свої основи й почне занепадати поглинутий Скверною. Хіба це краще?

Я спробувала заперечити, але не знала що відповісти. Кожна секунда в цій залі здавалася вічністю, і здавалося, що хмари довкола стали темнішими, ніби відображаючи мій емоційний стан.

— То це означає, що я повинна... повернути все назад? — запитала ледь чутно.

— Саме так, — озвався Величний із золотим кристалом, його голос стишився, та від того не став менш владним. — Один Вартовий — для одного злиття. Зберегти той порядок, що ми постановили вкрай важливо.

— Але людські життя... — знову зірвався мій шепіт.

Їхні кристали зблиснули водночас, і я відчула, як сила буквально притискає мене до хмар під ногами. Мозок пульсував від відчуття несправедливості. Хотілося кричати, благати, вмовляти їх змінити правила. Та в глибині душі я зрозуміла: Величні Коштовності живуть за іншою логікою, не людською.

— Якщо ви добровільно не повернетеся до правил, ми мусимо втрутитися, — сказав Величний із червоним кристалом.

— І зробити що? — тільки й могла прошепотіти я. Грудна клітка здавалася надто тісною для подиху.

— Ми можемо роз’єднати тебе з Вартовими примусово — і надалі вони існуватимуть окремо. Це позбавить тебе права на силу стихій, можливо, навіть... на життя... — голос завмер на півфразі, створюючи зловісну паузу.

Я заплющила очі, відчуваючи, як сльози збираються потекти.

— Не робіть цього... — прошепотіла. — Прошу.

Здавалося, повітря довкола загусло, аж поки голос Величного із зеленим кристалом не заговорив:

— Ніщо не стається без наслідків. Ця розмова завершена...

І все завмерло. Мені перехопило подих, простір ніби скрутився перед очима, зал пішов обертами. Я відчула, як щось відштовхує мене зсередини...

Наступної миті я розплющила очі вже у своїй кімнаті — напівпритомна, судомно хапаючи повітря. Серце калатало, мов навіжене. За вікном здіймався грім, дощ лупив по дахах. І в його гуркоті, неначе у відголосі, в мені закарбовувалися останні слова Величних Коштовностей:

Ціна спільного злиття — повільна смерть Вартового...

Я вжахнулася, подумавши про Емера, Топаза, Рубера, Сапіра. Чи це означає, що, намагаючись врятувати одних людей, я прирекла на загибель Вартових?

Стиснувши кулаки, я затремтіла від власної безпомічності: Що ж тепер? Кидати все, коли заражені знову почнуть втрачати життя? Чи порушити веління Величних і ризикувати життям Вартових, яких я...

Мої очі палали від сліз, які мимоволі лилися. Але часу жалітися не було — треба негайно вирішувати, як діяти далі. Буря за вікном загриміла з новою силою, ніби сама природа брала участь у тому страшному конфлікті.

В Небесних Величинах

В Небесних Величинах панувала гнітюча тиша. Величні Коштовності, чиї кристали сяяли первозданною силою, сиділи на своїх тронах, оповиті хмарами, що світилися мерехтливим світлом.

— Навіщо ти її налякав смертю? — із ледь стриманим доріканням кинув Величний із зеленим кристалом.

— Хай будуть обачними... Все одно ж продовжать так робити.

У напівтемряві залу було чутно, як роздратовано гуркоче небо за хмарами. Величні Коштовності, схоже, розходилися в думках, хоч і поділяли спільне знання.

— Ви й самі бачили: її серце живе, а відчайдушне прагнення допомогти абсолютно чужим людям... Саме за це ми її й обрали колись, — сказав Величний із золотим кристалом, у чиїх інтонаціях бриніла суміш тривоги та прихованої ніжності. — Вона ідеальна для їхнього тандему.

Слова змусили інших на мить замовкнути. Вони знали — дівчина не зупиниться, навіть після всіх застережень. Але їх турбував не лише ризик для її життя, а й доля їхніх дітей — Вартових, над якими тепер нависала загроза надмірного злиття.

— Залиш підказку, — озвався нарешті Величний із синім кристалом. — Це ж наш прогріх, що не помітили появу іншої сили, із якою не впораються Вартові через звичайне злиття. Тепер мають смертельно небезпечний, але єдиний варіант...