Читати книгу - "Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко"

Ми довго ходили старою частиною міста, яку простіше було назвати звалищем, адже тут довкола валялися залишки будинків, шматки шиферу та інше сміття. Все виглядало дуже убого. І раптом, вдалині на пагорбі я побачила дві сосни, що зрослися, такі самі, як у моєму сні. А за ними стояв невеликий будиночок. Він був більший, ніж у моєму нічному маренні, але я була впевнена, що нам треба йти саме туди.

Я смикнула хлопця за руку і впевнено тицьнула у бік будинку на пагорбі.

– Нам туди! - сказала я.

Хлопчик здивувався, але покірно пішов за мною.

Ми пройшли невеликий город, біля якого паслася коза, підійшли до застарілих дверей будиночка і постукали в них.

- Не зачинено! – почувся старечий голос.

Почувши його, моє серце прискорено забилося. Зараз я могла дізнатися правду про себе та свою сім'ю. І мені було страшно від цього.

- Чого чекаєш? – звернувся до мене Оскар. – Тобі треба зайти першою.

- Я не можу, - замотала я головою. - Не треба. Я боюсь.

- Ну, що ти, як маленька, - хлопець обійняв мене за плечі. - Не заносити ж мені тебе на руках. Давай, зроби це. Навіть не уявляєш, як я тебе розумію. Але ти зобов’язана увійти в цей будинок.

Я з сумнівом кивнула і штовхнула двері.

У ніс одразу потрапив запах затхлих речей. Але він не заважав мені зараз. Я навіть не скривилася. І обережно ввійшла усередину.

- Здрастуйте, - крикнула я, опинившись у прохідній кімнаті, в якій з кожного боку було по одному виходу.

- Я тут, - проскрипів голос. - Лизонько, це ти?

Я обернулася в бік звуку і пішла до лівих дверей.

За ними була невелика кімната, в якій стояло багато коробок, стіл і крісло, в якому сиділа жінка похилого віку. Вона розташувалася біля вікна і щось в'язала.

- Ти не Ліза, - жінка мружила очі, щоб розглянути мене.

- Я теж не Ліза, - за мною увійшов Оскар, який ледве помістився по зросту в кімнаті.

- У цьому я й не сумнівалася, - прохрипіла бабуся і відклала убік своє в'язання. - Хто ж завітав до мене в гості?

- Вибачте, якщо дарма потурбували, - я опустила очі в підлогу, не знаючи, як повідомити наступні новини. - Але мене звати Марі Харлон. І я шукаю сім'ю.

Настала зніяковіла тиша в кімнаті. Ніхто не поспішав говорити, і я обережно підняла погляд на жінку. А та дивилася на мене, широко розплющивши очі і тримаючись за серце.

- Марішенько, невже це ти? - жінка помітно зблідла. – А нам сказали, що ми більше ніколи тебе не побачимо. Підійди ближче, я хочу тебе розглянути.

Я із сумнівом підійшла до жінки і простягла їй медальйон.

Усередині мене переповнювали емоції до тремтіння. Я настільки звикла, що у світі в мене немає нікого з рідних, що зараз не знала, як поводитися.

А жінка мене уважно розглядала.

- Як ти схожа на свою матір, - згодом сказала жінка. – А очі у тебе, як у мого сина. Як шкода, що він не дожив, щоби зустрітися з тобою. Як ти знайшла мене?

- Отже, мої батьки? - я не змогла договорити, і з очей покотилися сльози.

Тієї ж миті поруч опинився Оскар, який обійняв мене і почав гладити по спині, намагаючись заспокоїти. А бабуся піднялася з крісла і вийшла з кімнати.

- Коли я отримала цей кулон, я так сподівалася, що зустрінуся з ними, - зі схлипуваннями, говорила я хлопцеві в плече. - Чому так сталося? Для чого ми прийшли сюди? Ми нічого не знайшли.

- Неправда, - продовжуючи гладити мене по голові, сказав Оскар. – Ми знайшли дуже багато. Вона також частина твоєї родини. А це вже щось.

- Але... - я не знала, що сказати і знову розплакалася.

Лише, почувши шовгання, я постаралася заспокоїтися і витерти очі, щоб подивитися на бабусю, яка повернулася.

- Ось, це твої батьки, - жінка простягла велику фотографію, де виразно було видно молоду пару. – Це Гарольд. Мій старший син. А це твоя мати. Лора.

- Це мої батьки? - схлипнула я. – Що сталося з ними?

- Гарольда покликали на війну, - зітхнула Софі. - Він багато місяців тримав оборону зі своїм загоном. Але сили були нерівними. І в одну зимову ніч їхній табір здолали гобліни. Кажуть, вогонь та блискавки світилися всю ніч, винищуючи їхній загін.

- Яке жахіття, - зітхнула я, уявляючи все це. - А мама?

- Не винесла горя, - зізналася жінка. – Ми відправили тебе до телепорту, коли тобі виповнилося п'ять місяців. Ти була зовсім крихіткою. Але ми не мали вибору. Ми були у кільці. І з нами могло статися те саме, що було з багатьма. Нам казали, що шансів, що побачимо тебе знову, майже немає. Але ось, ти тут стоїш. І я захоплююсь твоєю красою. А це твій чоловік?

- Учень, - похитала головою. – Просто, учень.

Оскар відпустив мене від цих слів. Здається, йому не сподобалися мої слова. Але з ним ми ще встигнемо поговорити про все наодинці. А зараз мені хотілося більше дізнатися про мою бабусю, яка зненацька з'явилася в моєму житті.

- Гарний учень, - старенька підморгнула блондину. - Ой, ви, мабуть, голодні? Ходімо на кухню. Я спекла пиріжки з вишнею. Ось, як відчувала, що треба приготувати щось смачненьке. Ще й молочка парного зараз принесу. А ви сідайте за стіл. Зараз прийду.

Ми пройшли у вказану сторону і посідали за побитий стіл.

- Отже, просто учень? - ображено запитав хлопець. – Чому не випадковий перехожий?

- Я ще не готова повідомляти всім, що ти батько моєї дитини, - пирхнула я. – І мені здалося, що в тебе без мене проблем вистачає.

- Ти про що? – скривився хлопець.

- Ну, з ким ти там зустрічався вчора? – я зі злістю подивилася на хлопця. - Від тебе тхне жіночими парфюмами. Із подружкою бавився?

- Я справді був із дівчиною, точніше, з жінкою, - уточнив Оскар. - Але вона не повинна тебе хвилювати. У нас з нею не ті стосунки, до яких ти маєш ревнувати.

- Але, вони, є, - він напруження я, аж, кулаки стиснула. - Хто вона?

- Не важливо, - насупився хлопець. – Але говорю чесно, ревнувати тобі там нема до чого. Повір мені. Я тобі потім все розповім. А зараз у тебе своїх проблем вистачає. А то, знову говоритимеш, що я скаржуся.