Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Розділ 28

Час, невпинно рухається вперед, прискорюючись до неймовірних масштабів, в той проміжок життя, коли ми щасливі, і так само сповільнюється до  швидкості равлика і тягнеться неймовірно дровго тоді,  коли ми нещасні. 

Я, можна сказати, лежала і плювала в стелю, не знаючи чим себе зайняти в очікуванні медсестри, але коли завітала моя мати, я не встигла кліпнути, як пройшло дві години, виділені на відвідування. Але медсестра теж завітала, моєю першою їжею після коми виявився курячий бульон, без нічого, просто рідина, в якій колись плавала курка, але і то здалось мені таким делікатесом, що я із задоволенням випила вміст миски. 

Дуже скоро повернувся мій лікар Віктор В’ячеславович, який оцінивши показники монітора і перевіривши все особисто, дав добро мене відключити від цих вимірювальних апаратів, сказавши, що я на диво в гарному стані. А ще мене насварили за самовільне від'єднання від приладів, і мені дійсно було соромно за свій вчинок, особливо стало соромно тому, що осудливо ще й моя мати на мене дивилась, вона не могла повірити, що я вчинила таку дурість.

– Меланія, я тебе не впізнаю! – заявила вона, коли лікар вже вийшов з палати, зробивши те, за чим приходив. 

– Я не подумала про те, що це не можна робити.

– Ти? Не подумала? – здивувалась вона. – Ой лишенько, здається твоя травма не пройшла непоміченою, – зітхнула вона.

– Ма-а-ам, не драматизуй! – цокнула я язиком і закотила очі.

– Ну от, ще й старі звички повернулись, – ніжно посміхнулась вона мені, і я усвідомила, що дійсно, я давненько так не робила, можливо з часів універу, бо солідному юристу не гарно цокати язиком.

– Воно само, якось, – зізналась я.

– Сонечко, як же я рада, що ти прокинулась, – мама ніжно провела рукою по моїй голові, де я до цього намацала рубець. – Все вже загоїлось, а зачіску можна трішки підпаравити і хоч завтра під вінець, – підморгнула вона мені, а я розсміялась на її зауваження, адже мама в будь який момент залишається мамою. 

– Я не думаю, що завтра мене звідси випустять, тим паче під вінець.

– Це не важливо, головне ти прокинулась і з тобою все добре. Твоя Булочка з учорашнього дня місця собі не находила, мабуть відчувала, що її мамця скоро повернеться, – від цих слів мені боляче вкололо в грудях. Я хотіла побачити свого пухнастика, я по ній сумую, і уявляю як вона там без мене.

– В тебе є хоча б її фото? – поцікавилась я.

– А як же, вона така харизматична, що я просто не могла її не фотографувати, – повеселішала моя мама і почала ритись в своїй бездонній сумочці, щоб знайти телефон. 

Коли я гортала її галерею, то помітила, що там майже тільки булочка і є, то вона спить, вверх пузиком, то грається, то вони гуляють, а ще, було як вони удвох закутані пледом, сиділи в тамбурі, мабудь, в той момент був ракетний обстріл міста, або загроза БПЛА.

– О, а це та корзина фруктів від моїх колег? – спитала я побачивши фото, величезного набору фруктів. Мама мовчала, тому я відірвалась від гортання телефону і поглянула на неї. – Що? Це не вона? – уточнила я, а вона здивовано дивилась на мене. І тут до мене почала доходити причина її здивування.

 – Так, це вона, – підтвердила вона моє запитання. – Але доню, ти звідкіля знаєш хто її подарував? – вона серйозно дивилась на мене, а я не знала, що їй на це відповісти. Я просто це знала. А звідкіля мені відома ця інформація? Я поглянула ще раз на фото і глянула дату, коли воно було зроблене, і це було напередодні різдва. В цей момент я лежала тут, непритомна, і ніяк не могла знати, що відбувалось в моєму оточенні. Так само, як і дим з вікна, про який я подумала, коли підійшла подивитись на місто.

– Я… я не знаю, – чесно відповіла, бо тепер вже я на неї здивовано дивилась. Але мама знайшла відповідь раніше за мене.

– Я знала! Я чула, що люди в комі все чують, що їм розказують, тільки прокинутись не можуть! Отже, доню, ти чула це, коли я тобі розповідала, – зауважила вона, і я не могла, ні погодитись, ні спростувати, бо я дійсно звідкілясь знала цю інформацію. 

– А ти мені щось розказувала про дим з вікна? – поцікавилась я і вона замислилась.

– Ні, – похитала вона головою. – Я не розповідала тобі нічого негативного. Люди на форумах радили говорити тільки про хороше, і я намагалась це робити, як могла.

– Люди на форумах? Ти знаєш, що таке форуми? – ця жінка не переставала мене дивувати, адже вона не могла  запам’ятати, як людей нових додавати в месенжери, не зберігаючи номер в телефоні, а тут форуми.  

– За кого ти мене тримаєш? – фиркнула вона. – Від безнадії і не такому навчишся.

–  Отже, форуми, – посміхнулась я.

Ми поговорили з нею ще, про події, що відбулись за час, поки я була непритомна, про те, як моя мама переживала за мене, коли сусідня країна масовано обстрілювала наші цивільні об’єкти, разом з лікарнями і школами. І про те, як кожного дня вона молилась, щоб я опритомніла. А потім закінчились прийомні години, і мені довелось залишитись наодинці. 

Час знову сповільнився… 

Я думала про те, що сказала мама, що наче я чула все, про що вона говорила, але мені слабо в це віриться. Я не чула її розповіді, та  і відверто, це виглядає, наче я просто лежала з закритими очима, і все слухала, але не могла ворухнутись, наче в тому домі воскових фігур, коли персонажа тільки воском залили. Ні, навряд чи кома, саме за таким принципом працює. Але тоді постає питання, звідки я знаю про той букет? Просто здогадалась? Побачила фруктовий букет і здогадалась, що це саме мої колеги подарували? Я звичайно не сперечаюсь стосовно того, що я кмітлива, але ж не настільки. Тому цей варіант теж відкидається.