Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Поки я обдумувала все, не помітила, як цей день вичерпав себе. Я знайшла туалет і скористалась ним, а ще нарешті дійшла до дзеркала, що висіло біля раковини. Оцінивши свій вигляд, я зрозуміла, що була не в кращому стані. Під очима синці, очі наче стали ще більші, на фоні схуднувшого обличчя, волосся наче собаки обскубли, ще й не розчесане. Склалось враження, що покійники мають кращий вигляд ніж я зараз, але я все ж помітила і різницю з тим що було до аварії. Мої очі не виглядали сумними, так пані Наталля в цьому плані була права, мої очі наче світились життям. Трішки тренувань, більше харчування, і повернусь в свій кращий стан, але для початку треба поспати, бо я втомилась за цей день. 

Я лягла на зручне ліжко і тільки подумала про те, що треба в своєму телефоні погортати новини, подивитись, що в світі коїться, але несподівано втомала далась в знаки і просто провалилась в сон. Здається я прокидалась час від часу, бо до мене заходили лікарі і мед сестра, щоб перевірити мій стан, я навіть щось їм відповідала, але потім знову засинала, наче рік до цього не спала. 

Прокинулась я на світанку від того, що десь співали пташки, ті що зазвичай ранньою весною заводять свої трелі, сповіщаючи нас про те, що скоро потепліє. Але зараз січень місяць, і от перші ознаки того, що зима занадто тепла для нашого регіону, навіть птахи збились з часу. Потім пташок почала перекрикувати сирена повітряної тривоги, через це сон і зовсім відняло.  

Мені потрібен був телефон, я бачила він лежав на столі, але вимкнений, і з великою вірогідністю, розряджений, але в цьому треба переконатись особисто. Я сіла на ліжку, потягуючись, в тілі була все та ж слабкість і я розуміла, що сама вона точно не пройде. Здається лікар казав про якусь фізіотерапію, коли заходив до мене під час огляду ввечері, але я не придала цьому значення, тому що була дуже втомлена. Якщо лікарям щось треба, їм байдуже спиш ти чи ні, в них огляд по графіку. 

Для підтримки організму мені все ще ставили крапельниці глюкози, бо на одному бульйоні далеко не зайдешь, а мозку потрібен цукор. Якось я все ж дійшла до столу. Мені здалось, чи вчора це було якось легше ніж сьогодні? Наче, за добу тіло згадало свою неміч, а можливо, це навіть від незначних зусиль вже кріпатура з’явилась. У всякому випадку, телефон був у мене. 

Я ще раз поглянула у вікно, нічого наче не змінилось, і вибухів не було, можливо, ще нічого не долетіло, або взагалі не на місто летіло. В нас же тривога волає, навіть якщо загроза для сусідньої області, що дуже логічно і це дуже допомагає працювати різним структурам, таким як банки, які зачиняються під час повітряної тривоги. 

Я кинула телефон на ліжко, щоб не йти до нього, а сама попрямувала до  туалету і умивальника, щоб почати свою нормальну ранкову рутину. Після всього, що я зробила і коли повернулась до ліжка, зрозуміла, що вже втомилась, тому з задоволенням примостилась зручно на подушку. Телефон я ввімкнула, він був трішки покоцаний, але в принципі цілий, як екран, так і корпус, як я ї думала, батарейка була на позначці пари відсотків, тому він одразу ж і вимкнувся, але я встигла побачити що зараз шоста ранку, не факт звичайно, що так воно і є, бо за три місяці він міг збитись, але могло це бути і правдою. Я вагалась, перш ніж натиснути кнопку виклику медичного персоналу, але все ж зробила це, бо не знала чим зайнятись.

Медсестра, щоправда вже інша, не сильно поспішала, але все ж з’явилась в мене в палаті. Вона була з  розносом, де мені були призначені мені лікарем якісь ліки, склянка з узваром і миска з бульйоном, де цього разу вже самотньо плавав шматочок м’яса, і це все пояснювало її не дуже швидку появу. Я накинулась на то все, хоч і узвар ніколи не любила, але випила його до останньої краплі, при цьому навіть забула, що взагалі хотіла від медсестри. Тільки коли вона повторно з’явилась, щоб посуд забрати, я нарешті запитала, що хотіла.

– Дякую, все було дуже смачно, – подякувала я за сніданок. 

– На здоров’я, – тільки і сказала вона.

– А, можна спитати. Чи немає у вас часом Type-C кабелю? – нарешті спитала я, а вона не розуміючи дивилась на мене.

– Що це?

– Ну, шнур, щоб телефон зарядити, просто з роз'ємом Type-C, – наче нормально я пояснила. 

– Не знаю, спитаю у колег що воно за Та-Сі таке, може в кого і є, – я хотіла її виправити але зрозуміла, що нічого не вийде, тому просто сподівалась, що щось та знайдеться.

– А коли мені там фізіотерапію призначено? – поцікавилась я.

– Це вам треба запитати у лікаря чи в Тамари, медсестри, вона сьогодні чергова.

– А ви не знаєте? – здивувалась я.

– Я? Звідки? Я просто санітарка, що їжу розносить, і ліки. 

– Ой, пробачте, я думала ви теж медсестра, – засоромилась я своєї необізнаності.

– А ви свій шнур Та-Сі, чи як там його в тумбочці не шукали? Може він разом з речами є, – сказала вона і пішла з палати. А я наче ошарашена сиділа і думала, в якій ще тумбочці? 

Я окинула поглядом свою палату, і зрозуміла, що колоду в оці я не помітила, буквально перед ліжком, під стінкою стояла тумбочка, яку я спочатку сплутала з частиною цих мега-приладів і моніторів,  що мене оточували, але це була сама звичайна тумбочка з шухлядами. Я почала відкривати їх, і в найбільшій знайшла свою сумку. Дуже щаслива знахідці, я її дістала, і почала колупатись наче в пошуку скарбів. Там був: і шнур, і гребінець, і косметика, а також деякі документи по справі, яку я окинула оком, вона стосувалась ухилення від податків закордонних інвесторів, але, мабуть, її на себе взяв хтось з моїх колег, через нещасний випадок зі мною. Тому я порвала папери і викинула у смітник, який, до речі, швидше знайшла ніж цю тумбу. А ще я знайшла снікерс, від вигляду якого в мене рот наповнився слиною, але я розуміла, що мені того ще не можна і пересилюючи себе, поклала його назад в кишеню сумочки.