Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Я поставила телефон на зарядку і знову покульгала до дзеркала, цього разу вже озброївшись резинкою для волосся і гребінцем. Це було нелегко, з фізичної точки зору, але я справилась зібравши ті нерівні пасма волосся в один пучок, і в який раз зрозуміла, що перукар по мені плаче. Доведеться зробити якусь асиметричну коротку зачіску, типу боб-каре, як колись собі Вікторія Бекхем робила, мені завжди вона подобалась, особливо, коли чуб асиметрично з одного боку був довший, от і настав час собі таке зробити, коли випишуть з лікарні. 

Повернувшись до ліжка, я на деякий час занурилась в свій телефон, спочатку перечитувала новини, потім мені почали писати колеги і друзі, які побачили, що я онлайн, довелось зробити в instagram запис, що я прийшла до тями. Я розуміла, що це бомба сповільненої дії, але це був свідомий крок. Весь час, поки до мене не прийшов лікар, я була на телефоні, дзвонили всі, навіть на диво мої клієнти, справи яких давно були закриті. Телефон не встигав зарядитись, а наступні декілька днів обіцяли бути активними на прийом друзів і знайомих, тому я написала мамі, щоб взяла мені якийсь домашній одяг, піжаму, халат, мабуть, ще й спортивний костюм з кросівками. Вона сказала, що і без мого нагадування вже все спакувала, їй про це ще вчора лікар сказав, чого я не знала. 

Лікар перевірив мій стан, і дав добро завтра починати, приводити себе до ладу в спортивному залі під наглядом фахівців реабілітологів, за його підрахунками, тиждень і я можу повернутися додому, але регулярно повинна приїжджати на вправи і медогляд. Мама приїхала, як по годиннику, не хвилиною пізніше чи раніше, з великими сумками, наче вона сама сюди переїжджає.

– Ти що, весь мій гардероб привезла? – здивувалась я.

– Краще, – сказала вона і зачинила на ключ двері моєї палати.

Я дивилась на неї не розуміючи, що відбувається, що за секретність, невже там шашлики, чи суші, яких мені ще не можна, але це дійсно було ще краще, Обережно поставивши сумку переді мною на ліжку, я вже зрозуміла, що відбувається, бо сумка почала рухатись, і коли вона її відкрила, до мене кинулась моя Булочка.

Це неймовірний комок щастя, від якого захоплює подих, вона так зраділа побачивши мене, що не розуміла, що їй робити, вона хоче мене зацілувати, чи хоче танцювати, вона стрибала на мене і падала, щоб я її чухала і гладила. Це був максимально емоційний момент, бо я теж заціловувала її так само, як і вона мене. Моя дівчинка пахла щастям, як же я люблю запах своєї собаки.

– А вони кажуть, не можна тварин в лікарню… – уїдливо фиркнула моя мати. – Як можна не пускат таке чудо, якщо вона працює краще за будь-які пігулки? – посміхалась вона, дивлячись на ці приступи щастя від нас обох.

– Дійсно, – посміхалась я, а моя улюблениця почала підгавкувати від радості. – Тсс… тихо… тихо, а то тебе почують і буде скандал, – говорила я своєму песику, якому було абсолютно все одно на мої слова.

– Ох, дійсно, скоріш за все на зворотному шляху вона спокійно в сумці не всидить, – задумалась мама.

– А ти увімкни якусь музику на телефоні, нехай краще думають, що ти глуха і не чуєш, як телефон дзвонить, ніж те, що ти собаку в лікарню притягла.

– Маєш рацію.

За дві години, що виділені для прийому відвідувачів, поки мама була в мене, я перевдяглась в зручний одяг, нарешті почистила зуби  і замучила свою собаку так, що вона спала без задніх ніг, і коли мама вже йшла, мала сильно не вередувала, бо була сонною. 

З цього дня в мене почались дні сурка, кожен день процедури, відвідувачі, друзі, колеги, привітання з одужанням. Після першого заняття з реабілітологом, я думала взагалі не підведусь з ліжка, та і в принципі я з нього зповзла, бо мало того, що сили в ногах не було, так вони ще й боліли при кожному кроці, і боліли не тільки ноги, все тіло було як на голках. Мені казали, що то все молочна кислота, що в м’язах накопичується після тренувань, і що все проходить за три дні, але ці три дні ще пережити треба і вони стали найскладнішими, бо тренування не відміняли, і не скорочували, а навпаки, наче з кожним днем їх становилось все більше. 

За тиждень, я могла нормально ходити, не як новонароджений Бембі, і так, біль від крепатури дійсно на четвертий день вже був майже непомітним. Мій тренер, якого звали так само, як мого колишнього, похвалив мої успіхи, і сказав, що коли мене випишуть з лікарні, треба до нього навідуватись, хоча б раз на тиждень. Бо окрім черепно мозкової травми, в мене ще, як виявилось, був перелом великогомілкової кістки на лівій нозі, але без зміщення, і розрив декількох зв’язок, не говорячі про численні забиття і синці. Це все загоїлось за ті місяці, що я не приходила до тями, але тепер все ж треба було розходитись. 

До моменту виписки, мій раціон теж став більш різноманітніший, а не тільки водичка, і в цілому я стала більш схожою на здорову людину, хоча і до нормального стану ще далеченько.

Мама ще декілька разів приносила Булочку до мене, бо дома в песика почалась істерика, що я тут, а вона там. Щоправда, один раз ми майже попались лікарю, бо та почала гавкати в сумці, але мама кожного разу вмикала гучно музику на телефоні, щоб не викликати підозр. Викликала тільки підозри стосовно свого психічного здоров’я, але це її не турбувало, головне щоб я була щаслива. 

На ранок виписки, по місту лунали тривоги, а вночі було декілька прильотів, тому в лікарні була метушня, постраждалим надавали допомогу, і всюди снували їх родичі. Атмосфера, в таких ситуаціях, була гнітюча, але я раділа, що не було загиблих, а тільки незначні поранення. Набравши номер своєї перукарки, щоб переконатись чи все в неї гаразд, бо по відомостям, це трапилось не далеко від неї, я впевнилась, що наш народ незламний, бо як виявилось вона вже в себе в салоні, приймає клієнтів. Тому я одразу ж і записалась на зміну іміджа, сьогодні ж, бо моя обскубана зачіска мені набридла, і я більш ніж впевнена, що Оля взагалі жахнеться побачивши те, що в мене на голові.