Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Ще один тиждень вдома, я провела наче у відпустці, яку мені нав’язали. На роботу мене поки що не пускали, говорячи, що мені ще потрібен відпочинок, а вдома я вже переробила все що хотіла і не хотіла. Я подочитувала всі початі книжки, і навіть накупила нових, щоб оновити полицю, яку я теж купила і власноруч зібрала. Телефон мені вже набрид, там постійно пишуть одне й те саме, тому я виділила день, щоб на інтерсіті з’їздити до Києва, навідати могилу Сашка. 

Владу я теж сказала, що поїду до сина, але запевнила, що йому не обов’язково до мене долучатись, нехай краще проведе час зі своєю дружиною. І він не сперечався, тому я була надана сама собі, і вільна робити що хочу, тому я купила букет з різнокольоровими квітами, бо Сашко любив яскраві речі, і ще, по рибному бургеру для нього і для себе, і пішла на кладовище, проходячи повз алею всіяну жовто-блакитними прапорами. Я віддала шану тим, хто був там похований, бо неймовірно поважаю наших захисників, які віддали життя за те, що я можу подорожувати країною коли захочу, ходити на роботу, ввечері дивитись, те що хочу і читати, те що хочу.  

Дійшовши до потрібної мені могили, я навела ладу там, і трохи поговорила з сином, поклавши дари йому біля пам’ятника.

– Привіт, синочку, як ти там? Сподіваюсь в тебе все гаразд і ти зараз щасливий, де б ти не був, – говорила я розуміючи, що зі мною дійсно сталась якась зміна. В душі я відчувала якусь легкість. Раніше, тільки-но я приходила сюди, мене наче тягнуло до землі, а в грудях був ком, який важчав з кожною хвилиною. Мене охоплював смуток і туга з якими я не могла впоратись, а зараз, я з легкістю стою тут. Я сумую за моїм малим, але я щиро сподіваюсь, що він знайшов спокій, і, можливо, навіть, вже переродився чиїмось малюком і заново пізнає життя і вчиться всьому: їсти, ходити, майже як я після коми. В мене щокою стекла сльоза, я її витерла і посміхнулась, а потім розгорнула свій рибний бургер і почала його жувати.

– Сподіваюсь тобі смакує так само, як і мені, – сказала я дивлячись на фотографію на граніті. – Взагалі, ніколи не розуміла, чому тобі так подобається цей бургер, – дивилась я на те, що тримала в руках. – Але зараз, здається я нарешті оцінила його смак, це дійсно смачно, – коли я доїла, то ще, мабуть, пів години знаходилась там, розповідаючи те, в яку пригоду я потрапила, а коли настав час іти, посміхнулась зображеню малого, який був наче живий, і мені здалось, що він ще ширше посміхнувся мені, і я сприйняла це як знак того, що йду у правильному напрямку. – Бувай любий, я ще прийду до тебе, – попрощалась я і рушила у подорож додому. 

Наступного дня мене чекав похід до лікарні на медогляд і до реабілітолога. В прийомній було не так метушливо, як коли я виписувалась, але одна розмова працівників лікарні все ж привернула мою увагу. Судячи з одягу один з них працював у швидкій. 

– Ти уявляєш, чувак ледь не залишився без ноги через БДСМ, – емоційно сказав один.  І я, ніколи якби, раніше не цікавилась такою темою, але цього разу, чомусь нагострила вуха.

– Нічого собі! – здивовано відповів інший, мабуть, інтерн, бо був ще молодим парубком. – І що сталось?

– Хлопці вирішили зробити свій вечер пікантніше ніж зазвичай, як сказав партнер потерпілого, їм трішки не вистачало гострих відчуттів.

– Тобто, постійні обстріли і ризик загинути насильственою смертю в нас вже не вважається чимось таким, їм захотілось чогось ще? – здивовано запитав інтерн і засміявся. 

– Виходить, що так, тому вони спробували БДСМ, подивившись відео уроки в YouTube. І що ж могло піти не так?  – саркастично сказав він.

– Дійсно… дай вгадаю, перестарались з силою зав’язування? 

– Саме так, і як висновок, нога хлопця вже на межі того, що врятують кінцівку, чи ні, незрозуміло.

– А як взагалі можна не помітити, що щось не так?

– Як каже потерпілий, він думав що так і треба, бо вперше таке практикували. 

– Мабуть, це був їх перший і останній досвід з БДСМ по відеоурокам, – засміявся інтерн.

– Перший і останній, – підтвердив його колега, і все б нічого, але я витріщалась на них, не чуючи нічого іншого і навіть жінку з приймальної, що намагалась зрозуміти, чого я прийшла. 

– Чорт забирай! – видавила я нарешті з себе. 

Мене огорнула така хвиля спогадів, наче я фільм подивилась. Вони були настільки нереальні і в той же час вони пояснювали всі мої дежавю, що зі мною трапились за час коли я прокинулась.  Все непояснювальне набуло сенсу, і по моїм очам текли сльози. 

– Алан…, – прошепотіла я, і спотикаючись метнулась в бік виходу з лікарні.