Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Розділ 29

______________________________

В той момент Алан не думав… коли ліхтар, сяючи синім розлетівся на друзки, він не замислювався ні про що, крім того, що треба врятувати Мелані. Він штовхнув її у воду, бачачи жах в очах. Вона хапалась за нього, але вже падала і не могла хоч якось вплинути на ситуацію. А коли Алан розвернувся, душоїд вже стояв перед ним, заносячи лапу з гострими пазурами для удару. Він розумів, що йому ніяк не ухилитись, тому прийняв удар на себе, радіючи, що Мел не є свідком цього, бо вона б точно дуже злякалась. 

Біль у грудях був сильним, як ніколи, і Алан на якусь мить став шкодувати, що до нього повернулись відчуття, було простіше отримувати такі “душевні рани”, якщо нічого не відчуваєш, а зараз це неймовірно боляче. Отримавши таке поранення в реальному світі, він, мабуть, вже помер би, але тут він ще живий. Він впав на землю, але монстр при цьому досі нікуди не дівся.

– Такого ще не було, невже Мел мала рацію і це те місце, куди ця тварюка зазвичай зникала?  – думав Алан. – Невже зараз він тут і залишиться, разом зі мною? Не найкраще сусідство… 

Неприємне клацання щелепою рознеслось простором, воно було навіть гучніше за шуршання води з водоспаду, страх заполонив кожну часточку душі Алана, він злякався за своє існування, цього разу насправді, йому не хотілось все забувати і вмирати, саме тоді, коли він нарешті зрозумів, що хоче жити. А він дуже хотів жити і тому зробив те, що вважав за потрібне, поки душоїд смакував тим, що вже дістав, а дістав він спогади пов’язані з дитинством Алана. Чоловік незважаючи на біль, який все ще пульсувала в нього в грудях, відповз до краю, де починалась водойма, в якій зникла Меланія, і яка досі не випірнула, а отже воно глибше, ніж здавалось на перший погляд. 

Напис “Faber est suae quisque fortunae” наче став ще яскравіше сяяти.

– Кожен є творцем своєї долі, – повторив він переклад, який озвучувала перед цим Мел. – Отже… я і є творець, а тому… – глянув він на душоїда. – Не сьогодні, друже! – переможно посміхнувся він, коли монстр зробив рух в його бік, але не встиг, бо Алан вже занурився в воду, яка затягла його, в свої глибини.

Тільки несамовитий протяжний рев чудовиська, що через ситість став необачним і втратив свою здобич, лунав печерою лабіринта, яка від цього вібрувала і руйнувалась. Адже крім пожирача спогадів, нікого не залишилось в цьому просторі, якому лишилось існували лічені секунди і він зникне назавжди, наче його і не існувало. 

Алана огорнула темрява, холодна і безжальна. Вона наче дерла його на шмаття і знову склеювала. У грудях пекло, а відкривши очі він нічого не бачив, наче повернувся в той день, коли шукав під водою Дениса, але не міг знайти. Вода не найкраще з того, що могло тут з ним статись. Для Меланії занурювання не були проблемою, а для нього кожного разу боротьба з собою і своїми страхами, тому Алану знадобилось більше часу, щоб усвідомити той факт, що він не у воді, що тут можна дихати і не можна пливти, як би ти не борсався. І страх, який сковував його, поступово відпускав. Коли він нарешті заспокоївся, то помітив всі нюанси цього простору і навіть розгледів свої руки, які наче сяяли в цій темряві. А потім він усвідомив, що був тут не сам.

Він затамував подих, бо перше, про що подумав, це те, що душоїд пішов за ним, а в цьому місці йому тікати нікуди, залишиться тільки прийняти поразку. Але попри всі страхи, це був не монстр.

Молодий хлопець, ще зовсім юний, і який навіть не знає як це - цілуватись з кимось, стояв на відстані витягнутої руки і в той же час наче був недосяжним. Він був в майці і плавках, а з його світлого волосся капала вода. 

– Денис? – невпевнено спитав Алан, бо його спогади про зовнішність друга були розмиті останнім понівеченим його виглядом. Тим, який декілька днів провів в річці.

– [Давно не бачились, друже] – сказав він мовою жестів. 

Алан знав її, він ще тоді вчив мову жестів, коли вони дружили, але поновив навчання вже в більш свідомому віці, вирішивши, що так він віддасть пошану своєму спочившому другу.

– Це…це дійсно ти? – запинаючись спитав він. В грудях Алана наче утворився ком, і коли друг ствердно кивнув, він хотів міцно обійняти його, але рушивши до нього, натикнувся на невидиму перешкоду, яка стала між ними. Наче стіна, яку не можна було побачити. Алан нерозуміючи окинув поглядом простір, а потім запитально поглянув на друга. Той в свою чергу похитав головою. – Я не можу до тебе підійти? – уточнив він.

– [Я не хочу, щоб ти до мене підходив] – повідомив хлопець, від чого Алан був ще більш здивованим.

– Я так і знав, – зітхнув він і сів.

Ком в грудях почав ще більше заважати, він наче живе створіння, що харчується відчаєм і росте від цього, роздираючи грудну клітину з середини, і в якийсь момент розтрощить ребра і вивільниться, як прибулець в фільмі “Чужий”. 

– Ти на мене ображений, бо я не врятував тебе…. я розумію… сам себе в цьому постійно звинувачую, – говорив Алан дивлячись у темряву, яка могла слугувати підлогою, не в змозі підвести погляд на друга. Провина і туга огортали його, як в той перший рік, коли він аналізував все, що він зробив і не зробив, і прийшов до висновку, що саме він у всьому винен. – Якби я не відволікся на тих мальків, то помітив би, що з тобою щось не так. Якби я вчасно зрозумів, що ти потонув, а не пішов кудись, то знайшов би тебе під водою і витягнув, і зараз ми не опинились би в цій ситуації, – очі Алана почали пекти. Він давно не плакав, обираючи тримати все в собі, через що той ком у грудях вже почав його поглинати, але потім почув звук, дуже схожий на плескіт, і поглянув на друга.