Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Той тримав долоні разом, отже це дійсно він плеснув, щоб привернути його увагу, бо як інакше він міг це зробити. Денис дивився на Алана, і його вираз обличчя був дуже злим, він злився на друга, і Алан розумів, що він має повне право на нього злитись, інакше він був би живим. Але потім Денис зробив глибоки вдих і видих, закривши очі, і коли відкрив, наче заспокоївши свою злість, почав дуже швидко перебирати пальцями, що навіть Алан не одразу збагнув, що він хоче сказати.

– [Ти довбень, Алан!! Такого дурного друга ще треба пошукати! З роками розуму в твоїй макітрі не з’явилось, чи як?], – обурений він, агресивно показував Алану те, що він про нього думав, чим здивував друга.

– Це я дурень? Ти зараз мене свариш? – не вірив він своїм очам.

– [Так! Бо ти на це заслуговуєш!], – топнув він ногою, щоб показати ступінь своєї обуреності, він завжди так робив, коли щось дійсно його допікало, а закричати при цьому він не міг. 

– Але…

– [Ніяких “Але”! Я повірити не можу, що ти живеш своє життя з думками про це! Ми з тобою були найкращими друзями, а ти такої про мене думки?].

– Що? Не розумію, – він почувався розгублено, бо це не те, що він очікував почути.

– [От і я про це!  Ти чванливе дурко! Я ображений і розчарований тобою!].

– Але стоп, я не розумію чому! – він дивився на обуреного друга, і зрозумів тільки одне, Денис злився, але не на те, про що завжди думав Алан.

– [І ти не зрозумієш поки тобі не пояснити], – зітхнув хлопець. – [Ти завжди таким був, не знаю, чи радіти мені, що ти зовсім не змінився, хоч і постарішав].

– Може став старшим? – уточнив Алан, показуючи правильне слово жестами, адже Денис міг не правильно то показати. 

– [Ні, я все вірно сказав, ти дідуган! Ти себе в дзеркало бачив? Ця борода, волосся, а ще татуювання, ти що байкер? Чи ти вже відсидів?], – на ці зауваження друга Алан тільки розсміявся, йому стало так смішно, що він не міг зупинитись. Він дійсно відчував себе повним бовдуром. Дорослим бовдуром. На відміну від нього, Денис, чий час зупинився багато років тому, здавався набагато кмітливішим.

– Татуюваннями зараз мало кого можна здивувати, це стало таким же повсякденням, як і палити, але дякую за дідугана, я прям відчув себе старим, після твоїх слів.

– [Друже, ти зрозумів чому я злюсь на тебе?], – з надією подивився він на Алана і склав руки на грудях.

– Ти ображаєшся не через те, що я не зміг тебе врятувати?! – сказав він і Денис ствердно кивнув. Цей факт став для Алана чимось на кшталт свіжого повітря, бо він весь час думав протилежне і винив себе. – Але тоді чому? – він дійсно не міг збагнути причини.

– [Я до останнього не хотів це признавати, але ти дійсно весь час вважав, що я буду звинувачувати тебе в своїй смерті?], – Алан хотів відповісти, але Денис не дав йому цього зробити і продовжив. – [Ти той, хто на той момент навіть плавати не вмів нормально, вважаєш, що я настільки дурний, щоб цього не розуміти і тебе звинувачувати? Навіть мій батько тебе не звинувачував, розуміючи ситуацію, то чому ж ти себе так цим мучив? Якби в той день ти кинувся до мене, то ми потонули б разом, і ти це повинен розуміти. Я тобі існувати не дав би на тому світі, якби ти так вчинив, бо це означало б, що саме я тебе вбив. Я обурений і злий на тебе, бо знаючи мене, краще ніж будь хто знав у цьому світі, адже ти мій найкращий друг, був, є і будеш, ти весь цей час вважав, нібито я можу звинувачувати тебе в своїй смерті, і ще й сам почав себе загоняти!], – у Алана навіть дар мовлення пропав, від того що він вислухав від друга. Йому стало так соромно за себе, за свої думки, і за те, як він весь цей час жив. Так, він виявився поганим другом, який егоістично вирішив все за всіх.

– Пробач, Ден, я дійсно бовдур! 

– [Найбільший з бовдурів, яких я коли небудь знав!].

– І найгірший друг, якого тобі довелось зустріти, – зітхнув я, розуміючи свою дурість.

– [Ні, ти найкращий друг, про якого я навіть не мріяв], – чи не вперше посміхнувся Денис, і в цьому просторі, наче стало світліше від цього. Чи то на душі в Алана посвітлішало після слів друга. Ком в грудях вже не роздирав їх, а приємно грів зсередини, а очі знов стало пощипувати.

– Ти… ти дійсно так думаєш? – нерішуче спитав Алан.

– [Так, друже. Я сумую за нашими розвагами, і за тими часами, коли ти був дійсно щасливий. Я весь час стежив за тобою, бо ти не відпускав мене своєю скорботою, і мені стало шкода, що я зруйнував твоє життя своєю смертю], – крізь посмішку, на його щоках заблищали сльози. Денис ніколи не цурався проявів емоцій, бо тільки так можна було зрозуміти його настрій. В Алана після його слів защемило в грудях і він відчув, що його щоки теж стали вологими. Він не плакав дуже давно, а зараз не міг збагнути, як це зупинити. 

– Ти не зруйнував моє життя, – видавив нарешті з себе Алан. – Ніколи не думай так! Ти мій найкращий друг, і залишився ним, навіть, коли тебе не стало. Хоча дечого я не пам’ятаю, бо одна тварюка зжерла мої спогади, але той факт що ти мій найкращий друг, я ніколи не забуду! 

– [Ти готовий відпустити мене?], – несподіване запитання, застало Алана зненацька.

– Куди? Як?

– [Я хочу, щоб ти нарешті відпустив ці сумні спогади і нікому не потрібне відчуття провини], – зауважив він.