Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

– Але, як я можу так просто? Це неможливо!

– [Ой не тринди! Алан, я знаю, що твої думки блукають деінде, варто тобі побачити ту сірооку жіночку], – закотив він очі, чим нагадав те, як це робила Меланія при  цьому цокаючи язиком. Алан несвідомо посміхнувся через це, адже, можливо, саме зараз, вона все чекала його в світі живих. – [Ну от! Бачиш! Ти нарешті можеш жити не тільки для того, щоб страждати], – посміхнувся він. 

– То куди ти тепер? – спитав Алан так, наче Денис щойно повернувся з подорожі, і знову рушає кудись далі. Алан відчував, що ця розмова, щось змінила в ньому. Його відчуття самотності, невпевненості і провини притупились. Невже те, що роками мене гнітило, так легко відпустило, лише варто було поговорити по душам? Невже це так просто? Він не міг цьому повірити, але відчував він саме те, про що думав. Його гнітючий стан кудись подівся.

– [Кудись, де спокійно і тихо. І ніхто не дістає мене своїм скигленням], – підморгнув він Алану, натякаючи на нього ж. – [Можливо, коли я відпочну, ми ще зустрінемось. В цьому твоєму житті, або вже в іншому, хто зна. Але ми точно зустрінемось], –  посміхнувся Денис. 

– Я сумуватиму, – зізнався Алан. – Я завжди сумував за тобою.

– [Знаю, але тепер тобі стане веселіше. Ти знайшов дуже непосидючу жінку. І що я можу тобі на це сказати, тільки те, що так тобі і треба!], – беззвучно засміявся він, але Алану здалось наче він чув той звінкий сміх, а потім Денис одними губами сказав йому “Бувай-здоров друже!”  і в сяючому світлі зник, наче його тут і не було, наче це все була тільки хвора фантазія Алана.

Єдине, що змінилось і що доводило Алану правдивість цієї зустрічі це те, що він відчував себе по іншому, в душі була легкість і приємний, не руйнівний сум. Він залишився один в цій темряві, але не відчував самотності. Єдине, про що він зараз думав, це те, як звідси вибратись. 

Пройшов деякий час перш ніж щось змінилось. Алан вивчав цей простір, намагався збагнути де вихід, але його не було. Все було суцільною темрявою і тишею. А таку гнітючу тишу він не любив, вона наче звеніла в нього в голові.  Але в якийсь момент, він наче почув своє ім’я. Наче хтось промовив “Алан”, це було дуже схоже на голос Мелані, а потім дивні монотонні сигнали. Він вже не бачив свої руки, вони не світились, як раніше, коли вони з Денисом теревенили. Він не бачив нічого окрім темряви. Але потім стало світліше, вузький проміжок світла пронизав його темряву і зник, потім ще раз, і ще, і він ставав все більшим, все світлішим, а звук пищання все гучнішим. В якийсь момент світло повністю заполонило його простір, і він опинився в невідомому місці. Він не бачив, де знаходився. Він хотів протерти очі, щоб позбутися пелени, що розмиває зображення, але не в силах був підняти руку. Тому сильніше кліпав очима, щоб розвиднілось і це спрацювало. 

– Де…я? – прохрипів він, наче не своїм голосом, бо він не взнавав його. Ні голоса, ні приміщення, все було для нього невідомим, як і те, хто він взагалі такий.