Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Розділ 30

Головний біль не припинявся, але ніхто нічого не робив з цим, бо Алан не міг сказати, що в нього болить голова і дзвенить у вухах, від цих приладів. Він поступово намагався говорити, або видавати якісь звуки, прочищаючи горло, але йому все одно було не комфортно.  Головною проблемою було те, що він не міг зрозуміти, що йому кажуть лікарі, вони говорили іншою мовою, ніж тою, якою він думав. І поки що, Алан не міг докупи зібрати свої знання, щоб опанувати сенс сказаного йому. У лікарів були його документи і дані, вони знали хто він, але він ні. Він не міг згадати про себе щось доцільне окрім імені, яке прочитав, у них в документах.  Там було написано Alan, потім він не розібрав що саме, бо слово було довге, а в дужках поруч було Wood. Алан то побачив і прийшов до висновку, що то все його ім’я, але воно було точно не українське, наскільки він міг розуміти, але мову, якою до нього говорять, він досі не збагнув. 

– Abbiamo bisogno di un traduttore in ucraino, – говорили вони, з чого Алан виудив тільки слово “Украіно”.  Йому щось пояснювали, але він не розумів, у висновку, йому доводилось по факту усвідомлювати, що від нього хочуть. Найнеприємнішим було, коли йому з носа витягли кисневі трубки, після чого в ніс вдарив сильний запах антисептику і ліків. Трубки зачепили горло, і кашель почався такий, від чого Алан гадав що викашляє навіть шлунок. І коли нарешті заспокоївся,  то сили його і зовсім залишили. 

– Цікаво, як давно я знаходжусь в лікарні? Чи хтось прийде мене навідати? – думав він. Але окинувши оком кімнату, він виявив, що вона порожня. Немає ніяких признаків того, що в ній є щось його, тільки медобладнання і меблі. З вікна яскраво світило сонце, від чого кімната здавалась дуже світлою. Алан почав вдивлятись в деталі, коли його зір вже більш менш відновився. Взагалі в палаті навіть ремонт виглядав сучасно і стильно, він звідкілясь розумів, що це навряд муніципальна лікарня, бо тут все виглядало занадто дорого. Але тоді напрошується питання, чим він займається, якщо може собі дозволити лікування в приватній клініці. Лікарі пішли, залишивши його в тиші і на самоті, надавши змогу все роздивитись.  Алан дивився на свої кінцівки і не розумів, чого він такий худий, здається він не був таким до лікарні, підняти руки чи ноги він зміг, але сили взагалі ні на що не було, він хотів би підвестись, пройтись, вивчити місце де він знаходився, але не міг цього зробити. 

В якийсь момент він провалився в сон.  

Йому снились дивні речі, які наче спалахами з’являлись і не мали нічого сумісного, а іноді здавалось, що вони і несли в собі щось спільне, і це були його спогади. 

– Ей, Лісовський! – хтось гукав його.

– Що тобі треба? – спитав Алан, він відчував роздратованість, хоча не розумів звідки вона і на кого направлена. 

– Скажи на милість, нащо ти собі таке дивне ім’я вигадав? – засміявся хтось. – Ти так вирішив дівчат чіпляти? 

– Нічого я не вигадував! – злився він.

– Брехун! Ніхто так при здоровому глузді не назвав би дитину! – зловтішався незнайомець. Але Алан злився все більше, йому ніколи не вірили, що це його справжнє ім’я.

– Ніхто при здоровому глузді і не віддав би дитину в дитбудинок! – огризався він, бо ненавидів це до піни у рота. 

– Ой брехло… – знову роздався сміх і слова поглинула луна.

Це був неприємний сон, Алан згадав цей момент з життя, він відбувся під час навчання, коли той був ще підлітком. Його часто задирали через незвичне ім’я, яке було єдиним, що залишили йому, його рідні батьки. Прізвище своє йому запропонував його наставник, що навчав його столярному ділу. Після смерті сина, він був радий, що Алан погодився на його пропозицію, але на той момент йому здавалось, що він наче зайняв місце покійного Дениса, і його через це мучили сумління, чи правильно він вчинив, що погодився. 

– Хей, Алан, а чому Wood? – запитав його хтось.

– Тому, що це – дерево, – відповів він.

– Але ти ж не тільки вироби з дерева робиш, ти архітектор, з доволі сучасним стилем і поглядами.

– Ну по-перше, у всіх моїх дизайнах присутня древесина і природні елементи, а по-друге, саме завдяки столярній майстерні і пану Лісовському я став архітектором. І взагалі, чи не думаєш ти, що я сам в праві вибирати собі псевдонім?!

– Добре-добре, твоя взяла. Alan Wood, звучить непогано, для твого стилю. Я чув, що Alan це твоє справжнє ім’я, твої батьки були іноземцями? – найчастіше питання, яке йому задавали після того, як дізнавались, що це його справжнє ім’я, і на той момент він вже звик реагувати більш стримано. В підлітковому віці, багато хто знайомився з його кулаком, коли починали діставати стосовно його походження, бо це були суворі часи, де предвзято ставились до імен, які відрізнялись від радянських стандартів.

– Я не знаю своїх батьків, тому можливо, і так, а можливо, і ні, хтозна, – відмахнувся він, і це означало, що розмову закінчено. 

Йому ще снились якісь моменти, які взагалі здавались йому нереальними, більш схожими на просто кошмарний сон, і він прокинувся. В кімнаті хтось був, і Алан напружив свої очі, щоб роздивитись, хто причаївся там. Через хвилинку йому це вдалось і він побачив медсестру, яка сиділа занурившись в телефон. Він прочистив горло і вона звернула на нього увагу.

– Momento! – сказала вона, і вийшла з палати, залишивши його знов одного.