Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Через хвилин п’ять, там була делегація. Лікар, ця ж медсестра, яка щойно вискочила і якийсь хлопець у зеленому бомбері, поверх якого був білий халат, він здивовано озирався, а коли побачив Алана, навіть завмер, а потім вони з лікарем щось переговорили. Медсестра в цей час зробила положення на ліжку Алана так, що він наче сидів, від цього він був їй вдячний тому прохрипів як міг:

– Дякую, – і тепер вже більш відверто розглядав хлопця, намагаючись пригадати, чи знає він його, можливо це його друг, чи може навіть син, бо він поки що не згадав свого віку. Медсестра просто поміхнулась Алану, вона була гарненькою, з ямочками на щоках і виразними чорними очима, він оцінив її зовнішність і фігуру, але почав себе сварити за це, бо, можливо, вона йому в доньки годиться. Судячи з вигляду його кінцівок, можливо він навіть вже стариган з деменцією, тому і не пам’ятає більшу частину свого життя, та і голос схожий на старечій, не кажучи про зір, який підводить, коли він тільки відкриває очі. 

– Я старий архітектор, який накопив статок, щоб лікуватись в приватній клініці, а діти чи внуки, ніяк не дочекаються ,коли я вже сконаю, – зітхнув він, дійшовши такого висновку, але було образливо, що життя пролетіло непомітно. – Наче був ще молодим, враховуючи ті спогади, що повернулись до мене, а вже старий дід, якому дорога тільки на той світ.

– Пане Алане, мене звуть Тимур, я буду вашим перекладачем, бо лікарі дійшли висновку, що ви їх не розумієте, – представився хлопець в бомбері, і Алан трішки навіть збентежився, коли зрозумів, що це не його нащадок. – Ви мене розумієте? – запитав він.

– Т..так, – прохрипів він прочищаючи горло. – Тільки…говорити складно, – пояснив Алан, і Тимур кивнувши, повідомив про це лікарів.

– Лікар Маттео каже, що це нормально після трьох років коми, і що ще слід чекати багато різних незручних моментів, – після його слів, Алан ще більше здивувався. 

– Я був у комі? Тобто я не старий дід, який доживає свій вік, а той щасливчик, якому пощастило прокинутись після довготривалої коми, а це ж повністю змінює все, – думав він. – Отже, кома, – промовив Алан.

– Так, пане Алане, ви потрапили в аварію, коли їхали на мотоциклі. По камерам спостереження поліція виявили таксиста, через якого ви опинились тут, і його вже покарано.

– Отже, аварія, – повторив Алан, обдумуючи почуте. 

Лікар в цей час дав хлопцю планшет, і вони щось обговорювали. На диво, Алан виловив декілька слів, де йшлось щось про запитання, і він зрозумів, що, можливо, він вчив цю мову, але зараз його мозок відмовляється її згадувати повністю. 

– Пане Алане, щоб оцінити ваш стан, лікар дещо хоче дізнатись.

– Добре, – погодився Алан, бо теж хотів оцінити свій стан.

– Це буде щось, схоже на анкету, я буду ставити запитання, а ви будете відповідати, – пояснив він, і Алан кивнув в знак згоди. – Як вас звуть?

– Алан… Лісовський.

– Скільки вам років? – запитав він, і на цьому Алан вже провалив тест, бо не міг згадати цього, тому сумно похитав головою. – Ваша дата народження? – продовжив хлопець, але в Алана і тут був ступор. 

Він згадав, що ріс в дитбудинку, але звідки йому знати, коли він народився, адже датою його народження поставили день, коли він там опинився, і він, цієї цифри зараз не пам’ятав, тому знову похитав головою.

– Так, ким ви працюєте?

– О, це я знаю, я – архітектор, Alan Wood, – задоволений собою посміхнувся він.

Далі пішли питання стосовно роботи, навчання, оточення та іншого. Дещо Алан знав, а деякі відповіді залишились не розкритими. 

Лікар через перекладача повідомив, що в Алана часткова амнезія, і судячи з того, що, коли він тільки прокинувся, і взагалі не розумів хто він, то через певний час спогади повернуться. Не всі одразу, але точно повернуться. Цього варто було очікувати, бо аварія була серйозною і Алан сильно травмувався. 

Йому повідомили, що так, як в комі він перебував доволі довго, процес реабілітації буде довготривалим, бо його м’язи атрофувалися за час лежання. Те ж саме стосується їжі, вони поступово будуть запускати його шлунок і всі інші супутні органи. Це буде не приємно, але йому треба буде це пройти. 

Алан з усім погоджувався, бо розумів, що лікар діло каже, а коли він все ж не старий дід, який вже на божій дорозі стоїть, йому треба привести себе до ладу, щоб продовжувати рухатись вперед. 

Перший тиждень був складним, як фізично, так і морально. Алан видавав з себе максимум можливого, примружуючи біль у всьому тілі, який наздоганяв його після і під час тренувань. Складалось враження, що як тільки Алан відкрив очі, лікарі роблять все, щоб він скоріше їх залишив, бо вже втомились споглядати його обличчя. 

Стосовно обличчя, коли Алан нарешті побачив, який він має вигляд, то навіть злякався, бо був наче з хреста знятий. Щоки запали, обличчя витяглось, очі на фоні цього страхіття, наче стали ще більші, як і синці під ними. Він поголився, коли випала така нагода, і наче став трішки молодшим, але це не сильно допомогло. Здається, коли він вирішив, що вже старий дід, він не далеко відійшов від істини, не зважаючи на те, що йому всього тридцять дев’ять років. Йому було складно усвідомити що три роки життя пройшли повз нього. Це також складо прийняти, але факт залишається фактом, він ніколи нікому не скаже, що йому тридцять сім, чи тридцять вісім років, їх в нього забрала аварія. Але чи можна взагалі вважати, що йому тридцять дев’ять, а не все ще тридцять шість. Це складно. Втім, на цьому поприщі, Алан вже вигадав як буде відповідати, якщо в нього будуть питати вік, щось типу “По паспорту тридцять дев’ять, а взагалі тридцять шість” і так до кінця життя, тільки цифри будуть змінюватись.