Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

Як і казав лікар, пам’ять поступово повертається, але деякі прогалини все ж були присутні. Його радувало, що мову, якою говорили всі довкола, він теж почав згадувати, і як виявилось, він був у Мілані, в столиці моди Італії. Вид з вікна був не надто красивим, тому він в нього навіть не дивився, тільки щоб порозглядувати перехожих, які ходили, хто в шубах, хто в куртках, хто в пальто,  а отже була зима. Хоча це можливо і не так, бо в Мілані модниць в шубі можна побачити в будь-яку пору року, особливо якщо то чергове віяння моди, ніхто зиму чекати не буде. 

Коли до Алана повернулось більше спогадів, він згадав Ніколлу з Сільвано, йому конче потрібно було з ними зв’язатись, тому коли йому відновили всі дані в його новому телефоні, через синхронізацію з електронною поштою, і хмарним сховищем, він одразу ж зателефонував своїй економці. 

– Слухаю, – почувся знайомий голос в слухавці, і Алан відчув, як тепло розливається його грудьми. – Алло, я вас слухаю! – повторила вона, і Алан збагнув, що досі мовчить, а вона гадки не має хто телефонує, бо в нього новий номер.

– Це Алан, – повідомив він італійсько, бо вже більш менш міг говорити і розуміти цю мову.

– Хто? – перепитала жінка.

– Алан Вуд… Ніколло, я вже при тямі, – у відповідь він почув мовчання і всхлипи. – Невже вона плакала? – здивовано думав він, бо через нього точно ніколи ніхто не плакав.  – Ніколло, ви тут? 

– Синку, нарешті, ти повернувся, – видавила вона з себе, і від цього її звернення в нього в самого запекли очі.

– Так, я повернувся, – підтвердив він, і почув, як на тому кінці, жінка ще сильніше заплакала, від чого навіть Алан не стримав сльози.

Наступного дня Ніколла примчала в лікарню, вона була наче вихор, і досі виглядала непогано, хоча здається, щось все ж змінилось. Рік тому помер Сільвано, рак легенів все ж доконав його, і як би дружина не була до цього готова, все одно для неї, це був удар. На похорони приїхав навіть син з Америки, він був з дружиною, якій Ніколла була рада, але не сильно, бо більше цінувала традиції, а іноземці не завжди можуть зрозуміти їх, тому сподівалась, що невісткою буде італійка, яку вона могла б навчити всім примудростям, але не склалось. 

Від Ніколи, Алан дізнався багато новин про те, що сталось за цей час, навіть те, що не хотів знати. Багато чого його шокувало, це як війна в його рідній країні, вона сказала тільки те, що ця новина шокувала весь світ, а особисто вона звернула на це увагу, тому що Алан був з України. А їй було за що перейматись, окрім новин про інші країни, в яких вона ніколи не була і не буде.  Переварюючи інформацію він боявся запитати її про те єдине, що його непокоїло, але все ж наважився.

– А… Лев живий? – нерішуче все ж запитав Алан. Очі Ніколли спохмурніли і вона зітхнула. Алан приготувався до найгіршого, після такої реакції.

– Твій друг, весь цей час чекає тебе, але він зовсім поганий, – ще раз зітхнула вона, 

– Я запитаю лікарів, чи можна мені на годинку чи довше навідатись додому, – рішуче повідомив Алан, бо відчував, що не варто зволікати.

Лікар дав дозвіл, тільки після того, як з ним поговорила Нікола особисто, бо як виявилось вона знала його чотириюрідну бабцю по материнській лінії і провівши деякий розмовний батл, жінка одержала перемогу. Алану дозволили залишити лікарню на пів дня, якщо ця жінка буде за ним наглядати, це і було головною умовою.  

Одягнувшись в те, що принесла економка, Алан бачив як його власні речі висіли на ньому, тому було ще куди працювати над собою. Хоч за цей час в нього вже трішки відновилась м’язова структура, і він навіть не поспішаючи міг ходити, але до таксі його довезли на візку. 

Вдома наче взагалі нічого не змінилось, крім того факту, що його ніхто не зустрічав, і це значило, що Лев дійсно дуже поганий. Алан повільним ходом рушив вперед, а потім почув щось знайоме, щось цокотіло по дубовій підлозі, і це почула навіть Ніколла.

– Матір божа, – зітхнула вона. – Де ж ти тільки сили на це взяв, – мовила вона.

Алан бачив, як йому на зустріч не набагато повільніше, ніж міг іти він сам, йшов Лев. Він зібрав всі свої останні сили, щоб зустріти господаря, якого чекав три роки. Алан впав біля нього на коліна і обійняв свого друга, який дочекався його. Він розумів, що це їхня остання зустріч, тому приділив йому максимум уваги, він гладив його, чухав за вухами, цілував його вологий ніс. Лев теж проявляв радість облизуючи господарю руки і обличчя, але він швидко втомився, і лежав у Алана на колінах, час від часу махаючи хвостом, від того що господар поруч і гладить його. Він помер щасливим, хоч Алан в цей момент плакав втративши свого найліпшого друга, його сльози неможливо було спинити, він перестав, тільки коли вже нічим було плакати, і він продовжував гладити свого пса.

– Він тебе дочекався, це була його найважливіша ціль, щоб жити ці три роки, – шморгнула Ніколла носом. – Ветеринари дивувались, тому як він тримається, але я їм казала, що він чекає друга, щоб попрощатись, так воно і сталося, – сказала вона поклавши свою теплу руку на плече Алану, це було і заспокійливо, і водночас його накрика нова хвиля туги. Ніколла обійняла хлопця, щоб він відчув підтримку від неї. Вона теж любила цього пса, особливо останні три роки, бо вони разом з ним чогось чекали, якогось дива, і от Лев все ж дочекався свого дива. 

Алан в якого вдома була майстерня, з поміччю економки, бо сил йому ще не вистачало для важкої роботи, змайстрував для друга останній прихисток, і вони поховали Лева на задньому дворі. Вони впорались, коли вже сонце почало сідати, але ніхто не поспішав до лікарні. Алан навіть думав, що може йому залишитись вдома, проте Ніколла вмовила його повернутись, але тільки після того, як хлопець прийме душ і переодягається, що він і зробив. Поки жінка телефонувала лікарю, щоб пояснити ситуацію і викликала таксі.