Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.

— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! — з твердою певністю мовив я.

Мої дорогі родаки глянули один на одного і призадумалися.

— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені… ноги нас болять… Ліпше завтра підемо…

— Той опохмелитеся… І знову писки собі наб’єте, — підсумував я.

— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо…

А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо усміхатися осіння райдуга… Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася, і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами вмить постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.

Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплені вітром, їх занесло прямісінько у райдугу. І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши у кольоропад, почали розцвітати у небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю…

Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:

— Ось так, Мішку мій, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. — Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися…

— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною, ділила мої радості і печалі… Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон…

— Ти, Мішку, не журися… Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу… Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як газда, а не якась жебрач…

— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.

— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.

— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує у небес дід Соломон.

— Аби сьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.

— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять?! — раптом спохвачується баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити… Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри!

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха! — твердо обіцяє дід Соломон.

І, піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду і умиротворено дивлюся, як мої старенькі піднімаються на один із пагорбів… І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги…

Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба, звичайно, не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга… Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись один одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота і дорогі старенькі ідуть помаленьку на чесно заслужені небеса.

Чим би не бавилися пани,

лем би не було війни!

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби, а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно плямкає губами після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали у радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што — може бути і такое чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — Але, у сорок четвертім році, як типир говорить “галя”, до нас подули червені вітри із Востока… І, видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси уже не вивітряться…

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно…

— Ти, Марько, у нас великий філозоф… Кедь тя случайно москалі хоть на 25 годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби руський козак, — вжалила під ніс Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти, філозофе, ліпше уповіш: што ся тобі уночі снило… так крехтав і йойкав, што подумала: ачей босоркані на тобі літають…

— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться…

— А ну ж розкажи і нам із Митьком… Може, і нам штось із того багатства перепаде…

— …Так от слухай, Марько ороньова… сниться мені… Лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж знову плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі… — Підходить та солодка пані до нашого двору та й каже: “Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину”… А я, знамо, звідаву: “Що за щастя і відки воно преться?” А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: “А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!..”

— Гоп-стоп, триндо! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове