Читати книгу - "Синi етюди"

Я здивувалась: невже й юнаки продають своє тiло? Сiроока журналiстка зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч, i її дуже дивує, що їх нема в нашому городi. Вони б добре заробляли: хiба вона, припустiм, не купувала б їх?

- Але до такого розпутства,- сказала я,- може дiйти тiльки гнила людина.

- Покинь наливати (вона так i сказала - "наливати"), знаємо вас, тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в комячейку не вiзьмуть!

- При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я.

Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньої розмови й знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати своє тiло. Коли б її фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково держала при собi козачкiв для розпутства.

Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене взяв сумнiв: чи не з божевiльною я маю справу. На цю тему вона говорила менi дуже багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись їй i сказала, що поспiшаю, вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:

- Яка ти, Б'янко, наївна! Їй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже летить у безодню й що ми напередоднi свiтової катастрофи. Ну?

Я подивилась на неї. Вона мрiйливо дивилась у небо й нiби розмовляла сама з собою.

- Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчуваєш, що на землi холоднiш становиться?

Вона здригнула, наче й справдi їй зимно було. Я не знала, що їй сказати, i мовчала.

- Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше… От якби нам богами зробитись?.. Правда?..

Потiм раптом запропонувала менi пiти з нею в бардачок, i, коли я вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.

Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус, i я почула крик: автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину. Тодi наскочила машина - i вiд дитини залишилось одно м'ясо. Мати тут же збожеволiла, i її повезли в лiкарню. Далi над ратушею заблимала вечiрня зоря, i побiгли квадрати будинкiв у присмеркову даль. Стояла струнка вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.

Я пiшла далi й чомусь зупинилась бiля японського кабачка: висiв химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.

Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть. Я повернулась i побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн подивився на мене своїми прекрасними очима й промовив:

- Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?

Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цiлком добре. Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси.

- Хiба? - спитала я.

Вiн почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю пiдстави сумнiватись. Вiн запевняє мене, що в останнi днi вiн тiльки й думав про те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила "свята" (вiн так i казав - "свята") простота?

Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить. Я з безмежною вдячнiстю подивилась на художника.

Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас зустрiв вiрмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається японський кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.

Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальнiй залi, де грав на скрипку циган i танцювала проститутка. Чаргар кинув цигановi кiлька срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара".

Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли години двi. Чаргар гладив мої пальцi й говорив, що йому подобається моя рука, i особливо йому подобається те, що мої нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi, як у сучасних жiнок.

- Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.

Потiм умочив хустку в склянку вина i, усмiхаючись, попрохав дозволу "провiрити моє обличчя". Я дозволила, i вiн переконався, що я й не пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув на мою.

- Я не помиляюсь? - спитав вiн.

- Ви не помиляєтесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про що йде мова. Тодi вiн говорив, як його хвилює невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в нiм прокидається самець, а в тому, що в нiм прокидається художник.

Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського, i, коли ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однiєю рукою мою талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в них таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.

- Чаргаре,- сказала я.- Ми зовсiм випадково зiйшлися. Але чи не почуваєш ти в цьому…

Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i я його зрозумiла.

- Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я його знову спитала. Вiн забрав свою руку з моєї талiї й сказав якось неохоче:

- Я тебе не розумiю!

- Ти мене не розумiєш? - здивовано спитала я, бо менi i в голову не могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.

Тодi плутано почала виясняти свою мисль.

Вiд абстракцiї раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою даль було обумовлено певними соцiальними взаємовiдносинами, з другого - вона менi стояла якось самiтно, одiрвано вiд життя, вiд його буденних iнтересiв. Менi перший раз довелося вiдповiдати на пряме запитання, i тiльки тодi я зрозумiла, яка без кiнця складна проблема стоїть передi мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою спалахнуло в менi бажання пiзнати цю таємну даль.

- Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнтуїцiї - i тобi все буде ясно.

- Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар.

- Значить, i тебе мучила?

Вiн щось хотiв вiдповiсти, але потiм якось нервово вiдкинув назад волосся й перевiв розмову на iншу тему. Вiд нього повiяло холодком. Я спитала, чому вiн ухиляється вiд вiдповiдi. Чаргар став iще суворiший i вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по сутi, не мала.права бути такою в'їдливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так i не попрохала й тiльки щiльно притиснулась до художника. Вiн, очевидно, зрозумiв мене