Читати книгу - "На скрижалях історії"

З півдня на північний захід в'юниться мілководна річка. Витоки її формуються з дощів і джерел низовини і ярів у районі села Хайнівка. Вона носить географічну назву Сухий Ташлик і протікає яром через село Коханівку до Баландиного. Завжди перебуває в розливі, по обидва боки заросла очеретом і осокою, тут водиться сила-силенна пернатої дичини.

Інша, менш значна річечка, струмить Пахолиним яром і теж бере свої водні ресурси з джерел і дощів і впадає в Сухий Ташлик, утворюючи кут. Ось тут, у ланцюзі межиріч і осіли колись у давні часи перші поселяни. Окрім цих двох ярів у напрямку на захід простягся ще яр Пасіка у вигляді макітри. Колись у поміщика Осецького там завжди стояло багацько вуликів. Далі на захід — яр Сичеве, від прізвиська лісника Сича. Ще далі на південь — Вовчий яр, там водилося багато вовків. Усі ці яри в давнину, коли тут осаджувалися першопоселенці, були покриті прадавнім непрохідним лісом [47].

Село як село, чепурно вибілені хатки під соломою чи очеретом, а то й під гонтою з вивершеними буслиними гніздами, у яких пробують свої молоді крила лелеченята. Воно витягнулося невеликим зиґзаґом із півдня на північ, де розгалужується на дві вулиці. Одна з них тягнеться на північний схід, до так званого хутора. Він виник десь у кінці XIX століття на місці колишньої економії одного з власників Коханівки пана Осецького.

Здається, що падалиці-лимонки, окреслюють сонячні кола біля старовинних крислатих груш, хтозна-скільки тут і старих яблунь та горіхів, що зростають на колишній панській садибі. Інша вулиця прямує на північний захід, до так званого Куточка, давнішого за хутір. Посеред села, у південній його частині, біліє дерев'яна церква з двома банями. На великій висоті в одному з куполів звисають дзвони. А через майдан проти церкви раніше розташовувалася панська садиба. З колгоспного подвір'я пахтить молоком, гноєм і кінськими кізяками.

Від самої революції, відколи проголосили гасло «Земля — селянам», комуністи лишень тільки й займаються експериментами в селі й на землі. Чомусь з'явилася бозна звідки сила-силенна пророків. Обіцяють усім комуну-рай, але гасла залишаються гаслами, а земля землею, яка прагне для себе лише одного — любові, турботи й дбайливих рук. Насамперед шани й уваги до тих, хто її обробляє — до хліборобів.

Після революції в Коханівці на одного їдока в сім'ї припадало по одній десятині землі. Коли всю поміщицьку й відібрану в куркулів землю розділили порівну, дісталося по десятині на кожного жителя. Якщо відбуваються в сім'ї якість зміни — женяться, виходять заміж, то земля переходить за ними. Тож жили-перебивалися з хліба на воду. Таке дріб'язкове гречкосійство породжувало злидні.

Після проголошення Нової економічної політики (НЕП) село почало розвиватися стрімкими темпами, особливо після 1923-1924 років. Швидко зростала чисельність великої рогатої худоби, овець. Корів використовували також і для сільськогосподарських потреб. Почали з'являтися прекрасні упряжі для коней, особливо в добрих господарів і середнього селянства. Селяни, що побідніше, купували по одній конячині, спрягаючись із сусідами, у гурті вершили різні сільськогосподарські роботи.

Хто жадав — господарювали завзято, щодуж намагаючись примножити свої статки. Тож коли невдовзі розпочався великий крутіж і стали «торочити» про колгоспи, більшість із тих, хто своїм горбом та умінням уже встиг щось надбати, навідріз відкараскуються від такого лиха. Ті ж, хто заохотився хазяйнувати при купі, як і по інших селах, після розподілу панської землі в Коханівці згрупувалися в кілька товариств спільного обробітку землі (ТСОЗи).

Колективізація сільського господарства, як і по всій Україні, розпочалася в 1929 році, у зв'язку з чим відбулася «ліквідація куркульства як класу». Спершу в урядові хлібозаготівлі включаються надмірні хлібні податки, за ними сумно знамениті плани до двору й нарешті погрози розкуркулення. Навколо шириться пропаганда колективізації, а в українські села вкрадається похмуре передчуття кінця старого вільного життя. Дбайливі господарі впадають у розпуку, усі переймаються тривожними чутками. З кожним днем стає все гірше, коїться несусвітне, насуваються репресії.

Навесні з трьох ТСОЗів створили одну сільськогосподарську артіль ім. Молотова. Першим головою правління обрали Саву Федоровича Лебедя, секретарем М. Качаненка й рахівником Г. Лебедя. Як далі жити, довго клопотом не морочили. Заповзялися одібрати силою в заможних господарів усі засоби виробництва — двигуни, молотарки, млини та все інше.

У селі компартійного осередку не має, зате організувався комсомольський на чолі з Гудзенком Костем. Молоді активісти не тільки вчать азбуку в лікнепі, марширують туди-сюди з червоною ганчіркою на дрючку й мітингують, деручи глотки на сходках. У Коханівці восени 1929 року організували збори членів комітету незаможних селян (комнезам).

Чинно повсідалися. Протокол пише обраний у президію молодий сільський активіст, ватажок коханівських комсомольців Гудзенко Кость. На цих зборах його обрали секретарем комнезаму. Питання поставили руба: «Про конфіскацію майна й підсобних підприємств у куркулів». Про це дали знати й сільським господарям, яких було внесено до списку куркулів — Пуценкам, Ропавкам, Волошиним, Чередникам, Заболотнім та іншим.

Натовпилося народу як мурави, що ніде й пальцем ткнути, дим висить коромислом. Першим узяв слово голова артілі Лебідь Сава Федорович:

— Конфіскувати все куркульське майно й передати до артілі, а його власників вислати з села.

Тему продовжив у тому ж дусі секретар сільради Щербина Степан:

— Куркулі впливають на середняків. Я теж із середняків, але першим у селі на початку Радянської влади вижбурляв ікони з церкви, першим записався в артіль, здав пару добрих молодих коней, плуга, культиватора, сівалку, гарбу, січкарню. Окрім того, я член комнезаму, маю сім душ сім'ї, однак, не жахаюся колгоспу.

А от хоча б мій брат Іван. При ньому довіковують мої старі батьки. Вони подали заяву до артілі, а брат і гадки не має.