Читати книгу - "На скрижалях історії"

Хто його стримує? Він мешкає від мене через шлях. Раз у раз мій кум Пуценко Гаврило учащає до нього ввечері. Про що вони там розмовляють не відомо. Але наслідки, як бачимо, є. Гаврило до революції мав 65 десятин землі, відібрали в нього 55, а 10 залишили йому з батьками. Мав у господарстві: корову, воли, вівці, повний двір свиней, усякий інвентар, олійницю, круподерку, молотарку, млина. Здав 500 пудів хліба, а план не виконав, тому що вимагається 1000 пудів. Пора кінчати з куркульством! Витурити їх усіх із села!

Тягне руку аж підскакує балакайло Громадський Михайло, він базікає про «лють і ненависть куркульських елементів» до «нових змін» у селі, а в кінці свого торохтіння зривається на істерику:

— Хто жорстоко розправився з нашим земляком-революціонером Журбою Аврамом Микитовичем, порубавши його в царині на куски? Хто підпалив хату секретаря сільради Степана Щербини? Куркулі! На Соловки їх усіх!

Довго ще на збіговиську комітету незаможних селян марнословили, ще не один пустомолот-комнезамівець скаженів, упадав у лють, вимагаючи конфіскації куркульських господарств і виселення усіх «глитаїв» із села.

III

Один із міцних хазяйнів, записаних у списки куркулів, Ропавка, підняв руку й попросив слова, намагався щось заперечити:

— Ми, господарі, укалуємо зрання допізна, пупа свого не жаліючи, а ви ледарі, тому й голодранці, до світу бали точите, а до півдня вилежуєтеся, у вас одні безкінечні збори, розмовочки й резолюції.

Та договорити не встиг. Комнезамівці, як ужалені, попідхоплювалися зі своїх місць. Затупали ногами й несамовито заревіли, буцімто навіжені, здається на них і шкура кричала:

— Геть із села куркулів! Геть кровопивців! Усіх глитаїв на Соловки!

У одноголосному екстазі прийняли резолюцію, якою секретар Кость Гудзенко каліграфічним почерком старанно увіншив протокол зборів членів КНС: «За останній час, коли колективізація почала набирати масового руху, у селі Коханівка колективізовано 70% господарств. Щодо куркулів і підкуркульників за пропаганду, за те, що стають на шлях підпалу й терору, чинять опір колективізації, загальні збори членів КНС постановляють:

1. Конфіскувати майно куркулів згідно затвердженого списку /список зачитується/ й передати його в артіль.

2. Вислати із села всіх куркулів, затверджених у списку».

Цю бумаженцію з резолюцією підписали голова зборів, секретар, члени президії й надіслали на затвердження до Кам'янського райвиконкому [16].

Згодом, уночі, «гепеушники», «уповноважені» й коханівські місцеві активісти-комнезамівці з комсомольцями вдиралися до осель заможних селян, забирали все. Викишкували кращих господарів із власних осель, а потім із села, і гнали, як худобу, на залізничну станцію Кам'янка. Туди ж згонили розкуркулених із сусідніх районів, їх натрамбовували, як оселедці до бочки, у вантажні вагони поїздів.

Із збірного пункту ст. Кам'янка ешелони прямували на Північ. Чоловіки безвісти зникали на лісоповалах, а жінки й діти, розміщені в церквах і пересилках на шестиярусних нарах, падали й вбивалися або замерзали в глухій тайзі.

Усе те, що зароблялося багаторічною важкою працею, мозолями й просолювалося рясним потом: землі, будівлі, худобу й реманент нещасних жертв перебирав колгосп. Худоба бродила голодна. Діти-підлітки втікали на Донбас до фабрично-заводських училищ (ФЗУ). Під час колективізації тільки з одного невеличкого села Коханівка розкуркулили сорок сімей міцних культурних українських хліборобів. Біля двадцяти п'яти з них вислали на Алтай, у Архангельську область, а п'ятнадцять сімей розбрелося по світу й влилися в різні галузі виробництва.

Та ось, у кінцевому підсумку, настала рання весна, охрещена в тогочасній радянській пресі «першою більшовицькою весною», весна першого «року великого перелому», року тисяча дев'ятсот «триклятого». Шляхом неймовірних жорстокостей, за зиму владі таки вдалося українських дядьків «примусово-добровільно» позаганяти до колгоспів.

Контора новоутвореного колгоспу в Коханівці зайняла хату розкуркуленого Гаврила Пуценка, майстерні й кузню влаштували на його подвір'ї в центрі села й на колишній панській садибі. Колгоспні коні перебували в сараях колишніх куркулів, а перегодом збудували стайню на панській садибі. У куркульських коморах зберігали хліб і різне зерно, яке постягали в Пуценковий двір.

Розділ XXI
І

Маючи призначення на роботу в Коханівку, Іван увесь липень ще гуляє вільним козаком, бо знає, що то глушина, найвіддаленіше село Кам'янського району й зав'язнути в ньому місяців на вісім, означає приректи себе на одиноке існування та нудьгу. А в рідній Вербівці однолітки-товариші, клуб, хоч і невеликий, але сцена простора, є декорації, які він малював і перемальовував для кожної п'єси. Звідтоді, як повернувся із Сибіру й до педкурсів, не виїжджає звідси нікуди, здрастує самотньо в батьковій хаті, а щоб не зійти з розуму, ставить у клубі посильні п'єси.

Культурні традиції в селі існують віддавна. Тут ще до 1-ї світової війни організував хор і драматичний гурток Петро Чучупак із села Мельників, який учителював у Вербівці. Здавну існував церковний хор, який співав не лише церковні псалми, а й побутові пісні прямо посеред села. Організатором і любителем цієї справи був Голобородько Яків Гнатович. У квітні 1917 року в селі Р. Солом'яна заснувала товариство «Просвіта» в кількості 38 членів, головував тоді в ній учитель О. Пальоний [49, 5].

А зараз культурно-просвітницька робота зосереджена в сільбуді. У 1925-1930 роки зіграно багато п'єс для селян. Аматорів сцени тут вистачає. Заодно з виставами проводяться вечори самодіяльних співів, у співочому гуртку беруть участь ті ж самі любителі самодіяльності, що і в п'єсах. Тут у клубі й познайомився Іван із дівчиною, не обікраденою на вроду, яка приїхала до рідного дядька у Вербівку, який працює в радгоспі сусідньої Лебедівки. Кличуть її Олена Оржеховська.