Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

— Що таке, дорога дружинонько? — перепитав він дбайливо.

— Щось дуже недобре для округи, — сказала вона. — Ніби сама смерть на коні та її людоїди-велети, а поряд якісь дві дияволиці.

Приїзд в Сант'Андреа, що в Перкуссині, жінки, яка стане видатною або ж навіть загальновідомою як l'ammaliatrice Angelica, себто так званої флорентійської чарівниці, змусило чоловіків бігти з полів, а жінок — з кухонь, витираючи пухкі пальці об фартухи. Дроворуби прибігли з лісу, м'ясник з'явився із різниць із закривавленими руками, а гончарі позалишали свої печі. Фрозіно Уно, брат-близнюк Фрозіно Дуо, вийшов з млина геть запорошений борошном. А подивитися було на що: загартовані в битвах стамбульські яничари зі шрамами, у цій ділянці лісу також не побачиш і чотирьох швейцарських велетів-альбіносів на білих конях, вже не кажучи про величну постать на чолі кавалькади з білою, білою шкірою і чорним, чорним волоссям, себто про постать блідого капітана, яку синьйора Макіавеллі назвала Тією з Косою, яка, поза сумнівом, викликала тривогу, тому й діти відсахувалися, коли вершник проїжджав повз них, оскільки був він ангелом-винищувачем чи ні, але побачив надто багато крови, пролитої як для власного блага, так і на благо інших. Але навіть якщо він і був Ангелом Смерти, він видавався дивно знайомим і досконало володів місцевою говіркою, тож люди задумувалися над тим, чи Смерть завжди приходить, так би мовити, в місцевому прояві, говорячи твоєю мовою, знаючи твої потайні місця й розуміючи твої домашні жарти, навіть коли вона провадить тебе в долину тіней.

Однак саме двійко жінок, «дияволиць», як їх назвала Марієтта Корсіні Макіавеллі, швидко привернули до себе увагу кожного. Вони їхали на конях так, як їздять чоловіки, широко розставивши ноги, тому жіноча аудиторія роззявляла роти від подиву з однієї причини, а чоловіча — з іншої; їхні обличчя світилися сяйвом одкровення, ніби в перші дні після відкриття облич вони могли спивати світло з усіх очей, що дивилися на них, а тоді випромінювати його вже як свій особистий блиск, досягаючи при цьому гіпнотичного ефекту із спонуканням до фантазій. Брати Фрозіно, близнюки, побачивши їх здалеку, почали навіть мріяти про подвійне весілля у недалекому майбутньому. Незважаючи на свої ілюзії, вони мали достатньо гострий зір, аби зауважити, що дивовижні панночки були не схожими, і, може, навіть не родичами.

— Перша хазяйка, а друга служниця, — сказав запорошений борошном Фрозіно Дує, додавши, оскільки був поетичнішим за свого брата. — Вони як сонце і місяць, як звук і відлуння, як небо і його відображення в озері.

А от його брат був прямолінійнішим.

— Так друга — прегарна, аякже, не прогадаєш, як матимеш з нею справу, але її врода блякне, якщо порівнювати з першою. Мусиш одне око заплющити і не бачити моєї дівчини, аби побачити, що твоя також гарна.

Бувши на одинадцять хвилин старшим за брата, він приписав собі право вибирати першим. Фрозіно Дує вже хотів було протестувати, але саме в цю мить перша панночка, хазяйка, повернулася, аби подивитися простісінько на братів і прошепотіла своїй компаньйонці чистою італійською.

— Що ти думаєш, Анжеліко, з цього приводу?

— Моя Анжеліко, вони не позбавлені своєї простої чарівности.

— Ні, це заборонено, моя Анжеліко.

— Моя Анжеліко, аякже. Але, може, ми прийдемо до них уві сні.

— Ми обоє прийдемо до них обох, моя Анжеліко.

— У снах, моя Анжеліко, так буде ліпше.

Тоді вони — ангели. Не дияволи, а ангели, що можуть читати чужі думки. Поза сумнівом, їхні крила були охайно складені під одягом. Брати Фрозіно почервоніли, сердилися і несамовито дивилися довкруж, але, крім них, здається ніхто не почув, що сказали ангели верхи на конях. Зрозуміло, що це просто неймовірно, але разом з тим це було ще одним доказом їхньої божественної природи. Божественної або окультної природи. Але це були ангели, таки ангели. «Анжеліка», як їх, скоріше всього, обох звали, було не надто підхожим ім'ям для демона. Вони були ангелами снів і пообіцяли мірошникам насолоду, про яку чоловіки можуть тільки мріяти. Райська насолода. Раптом їх почав розбирати сміх, брати обернулися і чимдуж побігли до млина.

— Куди ви? — гукнув їм навздогін м'ясник Ґаббура, але як вони могли сказати, що їм треба негайно лягти і заплющити очі? Як точно пояснити, чому тепер, як ніколи раніше, їм так захотілося спати?

Процесія зупинилася перед таверною Ветторі. Настала тиша, яку порушувало хіба що іржання натомлених коней. Іль Макія, як і всі інші, не зводив очей із жінок, а коли почув голос Арґалії з уст блідого воїна, йому здалося, що його із прекрасного палацу перетягли у смердючу помийну яму.

— У чому річ, Ніколо? — промовив голос. — Хіба ти не знаєш, що той, хто забуває друзів, забуває себе?

Марієтта вчепилася у чоловіка обома руками.

— Якщо твоїм другом сьогодні стала Смерть, — прошипіла вона йому на вухо, — то твої діти, поки смеркнеться, стануть сиротами. Іль Макія смикнув головою, ніби хотів струсити із себе похмілля. Поглянув вершникові в очі, не кліпаючи і без теплоти.

—