Читати книгу - "220 маршрутів"

— Звідки ти знаєш?

— Бо я ходжу на гурток до Будинку культури і... ну, і це... я спитала, чи ви б теж могли взяти участь.

— Ти здуріла?! У нас лише друга репетиція! — перелякався Міколай.

— Але до нього ще два тижні. Є одна умова: потрібно принести орієнтовну демку. Що таке демка? Бо я сказала, що вона у вас є. Є ж?

— Вона геніальна! — Кайтек був у захваті. — Вона організувала нам концерт!

— Рано тішишся. У нас немає репертуару, немає демки, і нема, як її записати. А ти хочеш усе це зробити за два тижні?! — традиційно огинався Міколай.

— От зануда, скажи? Він завжди такий був? — поцікавився Кайтек у Меланії.

— Загалом, можна щось підготувати... — роздумував Макар. — Два тижні — це купа часу.

— Коли буде демка, бо я сьогодні мушу сказати?

— Забудь. Без міні-диска, мікрофонів і мікшера ніякого демо не буде, — заявив Малий.

— Я знайду десь міні-диск. І мікрофони теж, — запевнив Кайтек. — З мікшером може бути проблема... Подивлюся, що можна зробити. Є ще добрі люди на світі, — він на мить замислився. — Почнемо з Пейоту зі «Spontane». Спокійно, потрібне демо — буде демо.

— Відколи ти повернувся з Урсиніва, ти якийсь дивний. Чим тебе там нашпигували? — запитав Міколай.

— Хімія, любчику, хімія! Хімія — це запорука хорошого настрою. Нейтралізує все кисле.

— Добре, я скажу, що в четвер принесу їм демку, — Меланія прийняла рішення за них. — У вас майже цілий тиждень. Головне, не байдикуйте! Мені треба повертатися, па! — кинула вона й вибігла. Вони навіть не встигли їй подякувати.

Кайтек глянув на Міколая й похитав головою, дивно скривившись.

— Ну, що? — не зрозумів той.

— Як що? Ти приклеївся до того стільця?! Біжи за нею, дурню! Не заради нас же вона стільки бігла!

Він наздогнав її аж біля хвіртки.

— Гей, слухай... Теє... Дякую... — насилу пробелькотів Малий.

— Міколай, я... — вона намагалася щось пояснити.

«Добре, я зробив, що мав зробити, і хай відчепляться», — подумав він про хлопців. «Не заради нас же вона стільки бігла...» — одразу пролунали в його голові Кайтекові слова. Міколай подивився на неї. Меланія стояла перед ним, така маленька. Від вулиці Умінського до ділянок досить далеко, мабуть, кілометри зо три, а то й більше, і нічим нормально не під’їдеш. А вона все кинула й примчала, щоб розповісти їм про концерт! «Вона зробила це заради мене», — йому стало соромно.

— Вибач мені, — шепнув Малий. — Принаймні спробуй. Колись я тобі все поясню.

— Я хочу лише, щоб ти знав, що я... З мого боку нічого не змінилося.

— З мого теж. Це не мало нічого спільного з тобою, повір мені.

— Іди вже, вони чекають.

— Я проведу тебе.

— Я сама дам раду. Повертайся до них. Вам потрібно записати це демо.

— Потрібно. Дякую.

Це було безумством! На третій репетиції вони записали диск! Ще теплий, Меланія занесла його до Будинку культури. Який він був? А яким може бути диск, записаний на третій репетиції в залі на ділянках? Скажімо так: історично вагомим. На ньому було кілька каверів «Green Day», тобто те, що вони збиралися грати під час районного свята на озері, яке на Гоцлаві звалося Балатоном. Якщо їх туди взагалі пустять.

— Ми збожеволіли! — Міколай був у шоці.

— У кожному божевіллі є своя логіка, друже! — Макар випромінював ентузіазм.

— Одне безсумнівно: це перший диск «Божидарів», і ніщо вже цього не змінить. Колись він коштуватиме мільйони! — прокоментував Кайтек. — І я збираюся дожити до цього часу.

— Це круто. На разі схрестімо пальці, аби нас не лінчували під час першого концерту. Макар, попроси, може, діда про заступництво. Він у непоганих стосунках з Богом.

— Останнім часом він дуже зайнятий.

— Хто?

— Дідусь. Відколи я показав йому Інтернет, його тепер нізащо не відтягнеш від комп’ютера. Цілими днями висить у мережі. Я не можу уроків зробити, бо він постійно листи шле! Я навіть не знаю, кому!

— Мабуть, якійсь кралі, — байдуже вирішив Кайтек. — Таке життя. Звикай.

— У тебе класний дідусь, — сказав Міколай і усміхнувся. — Він точно не робитиме дурниць.

Настала субота. Третя субота травня. Із самого ранку накрапав холодний дощ, і ніщо не віщувало покращення погоди на п’яту.

— Хто прийде на такий концерт? — хвилювався Міколай, зиркаючи у вікно. — А може, це й на краще. Менше сорому буде, як налажаємо.

— Не бійсь. Прийде половина мого класу. Але ти не радій — не на тебе, а на «Міс Тінейджер», — підбадьорював його Міхал, цей зразок братерської любові.

Приблизно опівдні в помешканні Вербицьких на вулиці Моторовій запанувала дещо нервова атмосфера, і що чверть години напруга зростала. Кайтек і Макар з гітарами з’явилися близько другої. Вдягнені в чорні сорочки й джинси, вони схвильовано зав’язували помаранчеві краватки.

Доки Макар говорив з Міхалом на кухні, Кайтек дістав з кишені маленьку картонку з чотирилистником і поклав її Малому на стіл.

— Я вже давно хотів тобі це повернути.

— Ти чого! — заперечив Міколай.

— Тобі сьогодні може бути потрібніша, — сказав Кайтек і зареготав, отримавши за це добрячого й цілком заслуженого копняка в дупу.