Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

Обідали рибою й смаженою картоплею з пляшкою рожевої шипучки і зрештою прямували до Королівського павільйону.[79] Але цього разу, коли вони прогулювалися пірсом, безжурне щастя Юніс затьмарила тривога. Двічі за десять хвилин Бомбардир перепитав її, чи вони вже бували тут раніше. Коли він запитав уперше, Юніс сподівалася, що він жартує, але другого разу вона глянула на нього, і земля захиталася в неї під ногами, коли вона побачила його щирий і розгублений погляд. Жахливо, болісно знайомий вираз обличчя. Ґодфрі. Бомбардир піде шляхом свого батька, навіть від думки про це Юніс похолола. Досі такі провали були заледве помітними, тріщинка з волосину в надійному і міцному інтелекті. Та Юніс знала, що час робитиме з пам’яттю Бомбардира те, що роблять хвилі морського прибою з ім’ям, написаним на піску. Досі Бомбардир, здавалося, не усвідомлював небезпеки. Як людина в абсансі,[80] він безтурботно не звертав на це уваги. А Юніс переживала усі його прогалини, секунду за секундою, і її серце обливалося кров’ю.

Кольорові вогні, дзвоники і гудіння ігрової зали на пірсі запрошували витратити гроші. Юніс залишила Бомбардира стояти біля ігрового автомата і спостерігати, як рухаються туди-сюди ряди щільно спакованих монет, а сама пішла розміняти гроші. Повернувшись, вона застала свого друга, немов загублену дитину: він стискав монету і дивився на отвір для опускання монет, але був абсолютно не здатний пов’язати ці два предмети в логічний ланцюжок. Обережно Юніс прийняла в нього монету та опустила її в отвір, його обличчя засвітилося від радості, коли він побачив, як купа монет здригнулась і випала, задеренчавши об металевий піддон.

Решта дня минула безжурно, як завжди. Уперше в Брайтоні без своєї псячої компанії, Бомбардир і Юніс мали змогу разом як слід роздивитись екзотичні принади в інтер’єрі Павільйону. Вони захоплено охали й ахали, розглядаючи люстри, висловлювали свою огиду щодо жаровень з рожнами на кухні, на яких спершу для проби підсмажували якогось нещасливого пса. Коли вони сиділи на лавці в садку, гріючись у коралових променях надвечірнього сонця, Бомбардир узяв Юніс за руку і щасливо зітхнув. Цю мить Юніс збереже в пам’яті як найбільший скарб: — Оце і є чудове місце!

Розділ 41

Темно-синя шкіряна рукавичка належала мертвій жінці. Не надто обнадійливий початок для «Хранителя забутих речей». Наступного дня після запуску сайту їм написала колишня репортерка на пенсії. Вона багато років працювала в газеті й добре пам’ятала той випадок. Її перше справжнє завдання.

Це помістили на першу сторінку. Бідолашній жінці було трішки більше, ніж тридцять. Вона кинулася під потяг. Машиніст був у жахливому стані, сердешний хлопець. Він щойно почав працювати. Їздив сам кілька тижнів. Її звали Роуз. Вона на щось хворіла, казали, «проблеми з нервами». Я пам’ятаю, у неї була маленька донечка, така гарнюня. Роуз носила її фотографію в кишені пальта. Вони надрукували фото в газеті поруч із заміткою. Мені це не дуже подобалося, але мусила слухатися редактора. Я ходила на похорон. І це було огидно, адже від тіла майже нічого не залишилося. Але світлина досі лежала в кишені, а на руці одна рукавичка. Така дрібна деталь, але вона здавалася такою болючою. Того вечора було холодно. Мабуть, тому я пам’ятаю це вже стільки років.

Ішлося про ту рукавичку, яку Саншайн із жахом відкинула, коли та випала з шухляди. Тоді вона ще сказала: «леді мертва» і «вона любила маленьку дівчинку». Лору це приголомшило. Здається, Саншайн була права, вони знову недооцінили її. У неї є особливий дар, і їм варто уважніше до неї дослухатися. Саншайн незворушно прочитала повідомлення. А потім зронила:

— Можливо, її маленька дівчинка хоче забрати рукавичку.

Саншайн вийшла на прогулянку з Морквою. Зараз вона часто виходила, щоб збирати загублені речі для сайту. Тепер вона мала олівець і маленький записник, де могла записувати деталі для таблички, щоб не забути їх. Фредді пішов класти газон одному зі своїх клієнтів, тож Лора зосталася вдома сама. Чи, радше, з Терезою.

— Я знаю, знаю, — промовила вона голосно. — Сьогодні пошукаю, я обіцяю.

Після того як Саншайн повідомила їм, що лист Ентоні містить підказку, котрої вони потребують, Лора намагалася згадати, куди вона його поділа. Спершу вона думала, що залишила його на туалетному столику в кімнаті Терези, але двері залишалися замкненими, тож вона ніяк не могла це перевірити. У будь-якому разі навряд чи Тереза приховувала б від неї річ, котру сама ж так бажала, щоб вони знайшли. Навіть Тереза не могла бути аж такою непослідовною. Лора зайшла в кабінет. Спершу вона перевірить пошту. Сайт набував популярності, його переглянули вже сотні людей. Були і два повідомлення. Одне від літньої пані, яка писала, що їй вісімдесят дев’ять років і її вже два роки вважають ледь не хакером у місцевому пенсійному центрі. Вона почула про сайт по радіо і вирішила глянути туди. Вона думає, що елемент пазла, знайдений багато років тому на Коппер-стрит, належить їй. Чи, точніше, належав її сестрі. Вони не дуже ладнали, й одного дня, коли сестра особливо їй допекла, вона поцупила частинку пазла, який сестра якраз складала. А потім вийшла на прогулянку й викинула пазл у стічну канаву. «Звісно, це по-дитячому, — писала жінка, — але мені вдалося їй допекти. Сестра буквально побуряковіла, коли виявила, що бракує одного