Читати книгу - "Предок"

— Це добре, що запричастилась відразу, як знайшлася дитина! — гадав Адам. — Не тільки ж бо на смерть причащаємось, але й на зцілення душі й тіла! Дяка Богові, що вже це скінчилось!

До покою нечутно вступила дядина й «бабка»[371].

Адам, як у сні, потримав хвилинку в обіймах — незручно й невміло, — туго загорнений клуночок, що «бабка» називала його сином.

Син!.. Ще так недавно — вчора тільки! — видавався він таким бажаним, необхідним, цей «спадкоємець і дідич роду!..»

Нині ж видавався батькові таким незрозуміло… чужим! Зайвим… дивним!..

Бо ж головне — Марія!

Марія!! Вона — осередок його життя, сонце, світло… без якого все інше для Адама безрадісна пітьма, хаос…

Дав знак, — тільки поглядом! — дядині, щоб ішла спати, відпочинути…

Накрив ковдрою руку Марії. Вдивлявся в її біле — аж прозоре, мов з алябастру вирізьблене личко…

І раптом підвів голову. Відчув бо, що кінці його пальців зледеніли а серце затрималось у грудях…

Стогін Марії немов би був якийсь… дивний… Адам чує, як йому їжиться волосся на голові… підноситься, як до розігрітого бурштину…

А між нього й дружину вливається тьмяно-срібний потічок… Смужечка! Така тоненька, як лезо ятагана… вона росте… розширюється… Віддаль між ним і Марією більшає…

Вже могутня ріка серебриться між ними… вже стає вона морем!.. Безмежним!.. Безкраїм!..

Замість блідої постаті Марії — гойдаються легенькі, сріблясті хвилі…

А на обрії — з далека-далека! — випливає з опалевої імли вирізьблений човен… як біла — далека! цятка…

Але та цятка швидко наростає, наближається до Адама.

І Адам пізнає: прабабуня Свангільд схиляється над ним!..

Кінцями довгих пальців дотикається його тремтячого рамена…

Від того дотику холод, гостріший за студінь леду, наповняє всю його істоту. Заморожує всі змисли… і само життя.,

І ледве вловлює Адам далекий, ніжний — як плач дощу, як стогін вітру — голос:

— Сину… Сину роду мого!.. Як же тяжко… як болісно знати, що прокляття накликане мною… затроюватиме щастя й радість прийдешнім… Покинула батьківщину я… щоб іти за щастям… І от — не мають батьківщини, ані щастя нащадки мої[372]…

Адам хапається за руки Марії й чує, як вони легенько увільняються з-під його долонь і притягають його до подушок. Обняла обома руками його голову, а промінні, іскристі, — як у найщасливіших хвилинах життя! — прекрасні очі сарацинки наливають теплом його, на смерть було стерпле серце.

— Не плач… по мені… мій найдорожчий!.. Я — така щаслива!.. Чого б могла я ще бажати? Не одну, а дві «мрії життя» я прожила… Втілились обидві… І щастя присвяченого чистій, високій мудрості… там! удома!.. На весні моєї юности зазнала я… — голос хворої затремтів ніжною струною:

— Поклади у виду, тут, — біля мене! — «троянду пустині!..» І щастя з тобою… золоте щастя у срібній колисці твоєї Волині…

Урвала. І раптом у смертельному жаху притиснулась до Адама.

Очі, — немов тільки вони самі лежали на подушках, бо ж біле лице злилося з постелею, — спинились, не рухались, не моргали, не могли відірватись від темного квадрату стіни проти ліжка…

Адам рвучким рухом обернувся й побачив ніби неясну, темну, крилату тінь.

— Азраїле![373] — ледве чутно зітхнула Марія.

Тихо заскиглив Рустем, наїжачивши шерсть…

Бачив він теж? Чи озвався на стогін Марії?.. Чи тільки відчував — інстинктом звіря — смерть? Помалу на устах Марії розцвіла блаженна усмішка. Зашепотіла:

— Уже не маю страху!.. І піду лезом меча над безоднею неіснування… до Тебе, Всемогутній, що знаєш усе… благословенне най буде Твоє Ім’я!..

Затихла на мить. Здрігнулась. Ще раз — слабо! — притиснулась до Адама. Ледве чутно впав шепіт:

— Іду.

Замовкла нерухома. Але за мить зробила рух ніби кидається в просторінь. І вчув Адам як стала незвичайно тяжка в його обіймах…

Надворі цілком розвиднілось. У вікнах гасли вогні, що горіли в цілому замку і в «челядній ізбі» три ночі вряд. Дзвінок у каплиці високим голосом квилив, пронизливо й тужно, покриваючи тихі ридання жіноцтва й невтішне скигління гепарда…

Не справдились сподівання Марії, що на крижмі[374] біля її сина стануть три лицарі: Василь спізнився. Приїхав аж за місяць по її смерти, коли вже малий Борковський дідич — Адам-Кашпар[375], був охрещений.