Читати книгу - "Предок"

— Слава ж Пресвятій Діві! — відітхнула пані дядина, по приїзді Василя. — Цей приверне Адама до життя.

І спокійніше віддалась новим клопотам: доглядати малого внука, названого Кашпаром на її домагання, бо ж:

— Прийшов він, — як і ті королі-маги! — з Христової Землі!

Та ж і за клопотами, вона перша — вже свого часу розхвильована попередженнями гудця Ковдуша, — гостро відчула велику переміну в своєму улюбленці.

Передовсім вдаряла їй в очі дивно-несподівана постать серед Василевого почоту: православний чернець.

Правда, чи ж мало їх і подібних їм мали коло себе пани-маґнати?

Не було жадного дива, коли серед «латинських кляшторників» зі Львова, Києва, Бердичева[376] чи Дубна появлявся часом і протестантський «дидаскал»[377], чи твердо-переконаний у своїй «переможній правді» «чесько-братський пресвітер» чи «схизматицький піп» або православний «монах»…

Хіба ж усі значніші пани не шукали «приємного товариства освічених і «обичаю світського зналих» — людей духовних?..

— Може й цього «свого попа» має Василь також для розваги? Бо ж, видко, що цей законник[378] бував у бувальцях і має голову непорожньою? — заспокоювала сама себе пані Теофіля.

Та ж незабаром показалось, що та «розвага» не виглядає надто весело…

Бурхливі диспути, безконечні зранку й до ночі — суперечки стали відтепер незмінною атмосферою замку.

Дивувався й Карльос:

— Як вони люблять — і вміють! — говорити просторо й невтомно! Певно схиляє їх до того довга зима, коли всі роботи сплять, а зв’язків зі світом нема. Тут не улаштуєш ані турнірів, ані змагань співаків-поетів… Нема й «служення дамі»… Що ж залишається, крім балачок та медів?.. Якийсь французький мандрівник, що подорожував у цьому краю, казав, що тут «більше п’ють, як їдять»…

Сам Карльос участи в дебатах не брав.

Що бо міг сказати чужинець? І як міг вмішуватися гість у справи, що інколи були для нього дивні?..

Усміхався тільки мовчки до отця Каєтана, з яким грав у шахи не менше, як колись з еміром Ібрагімом.

Ще маломовніший за мовчазного еспанця патер на всі спроби отця Елпідіфора нав’язати «дискуцію від віри», раз-по-раз відповідав тоном і стилем того ж самого Елпідіфора:

— Мені, монахові, не вільно єсть предаватись многословію світської суетности. На питання віри — ось моя відповідь: — показував на свою чорно-білу рясу-габіт. — Чорним по білому написана й не від кого не прихована. «Імійте мене отреченна!»

Коли ж, часами, дебати набирали гострішої форми, домініканин, уклонившись, виходив із студіольо:

— Читати приписані молитви.

А в студіольо гудів сильний Василів баритон, виривався пронизливий, горловий тенор «чорноризця[379]» і тьмяний, сумний та стриманий — по довгій, східній звичці, — голос Адамів.

— Як ще недавно, тут укладались інші пляни на майбутнє! — згадував Карльос. — І як лагідно воркували молодята!..

Меланхолійна згадка викликала перед Карльосові очі гарний образ молодої сарацинки. І, наче у відповідь на ту думку про Марію, саме згадав її того вечора й Василь:

— Дивуюсь я тобі, брате! І чого ти тут сидиш, сумуючи по… своїй бранці? Хай скажу соковите слово: баба — як баба! Одна гарна, але ж є інші — ще кращі! Та ж не годиться самому через бабу ставати, як баба!

Адам здригнувся від тих слів, мов від удару бичем.

— Його шляхетна, мудра Зорая, світло його життя — «баба», «бранка»?!

Але затис зуби й стримався: старший бо брат!.. Той брат, що від нього так сподівався підтримки, зрозуміння, розради! З дитячих літ бачив у ньому свій ідеал!..

А старший брат продовжував:

— Та ж удар лихом об землю! Залий смуток медом! А я заручусь, що прижену тобі з козаками сотку… тисячу! — бранок!.. На ремені-сириці приведу!

І не помічаючи Адамової блідости та спущеного погляду, дружньо закликав його:

— Чейже сам я не народився серед цих болот?.. Жінкам та дітям тільки тут сидіти по спокійненьких запічках!

Він розправляв довгий, гарний вус і ходив з кінця в кінець по великій кімнаті, дзвонячи великими, срібними острогами.

— Тут кожен лицар закисне! Най жінота пряде та складає казки й байки! Най діти, тих казок слухаючи, уявляють собі світ як казку, де все приходить задармо… і пасуть жаб у мочарах та копанках! Ми ж, брате — дяка Господеві! — мужі! Нам належить борня, мусимо будувати життя, а… не складати казки! Тож кажу тобі: вдар об землю журицею! Струси з себе кволу дремлю! І — гайда! — до Києва!..

— А там, у місті первоматочнім — докидав своє слово Елпідіфор, — ведля[380] звичаю, з боярином Василієм, — сюди — на ралець, забаву молодецьку, туди, — абіє на бусурманина в похід… Як літь єсть болярам на добрі діла похопливим… От, і забудеться…

Розважаючи «в печалі сущого», чернець намагався говорити веселим тоном. Тоді його голос прибирав мекаючого тембру, як