Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

— Що ж ви пропонуєте?

— Ви тільки уважно стежте за моїми думками і через десять хвилин підтвердите, що вони справді геніальні! — Ковачич засміявся. — Коли про смерть людини, підібраної на вулиці, остаточно забудуть і на всі запити із Штатів (якщо вони, звісно, надійдуть) буде дано відповідь, що американському консульству в Парижі нічого невідомо про Девіда Хейфі, ви подасте нам зіпсований американський паспорт і попросите видати на заміну дублікат… Ви, мабуть, чекаєте, що я запропоную вам залити паспорт бідолахи Хейфі чорнилом або окропом? Правда ж? Скажіть чесно, я відгадав ваші думки?

— Майже…

— Слухайте, це знову була б груба робота профанів!.. Ви плавати вмієте? — запитав Ковачич, наливаючи собі вина.

— Вмію.

— Чудово! В такому разі, не ризикуючи втопитися, ви покупаєтесь у Сені. Добре, що в цю пору вода у річці не така вже холодна, і запалення легенів не буде!

— Даруйте, Джо, але я поки що не можу збагнути, який зв'язок між паспортом і купанням у Сені? — сказав Василь, хоч одразу зрозумів не такий уже хитромудрий план американця.

— От бачите, навіть ви, комерсант, майстер рекламної справи, не можете второпати, який тут зв'язок! — просяяв Ковачич. — Вода в Сені забруднена мастилом, нафтою та всякою іншою поганню. Звичайно, ви покупаєтесь в одязі. У боковій кишені піджака лежатиме паспорт. А ще коли трохи відкриєте сторінку, де написано прізвище власника й наклеєна фотокартка, то паспорт буде зіпсовано на совість!.. Ви запитаєте — а як вам опинитися в Сені, та ще в одязі? Ну, це дуже просто! Хіба в іноземця, що вперше приїхав до Парижа, не може виникнути бажання покататися на човні по Сені? І хіба так уже незвичайно, коли, зробивши незграбний рух, він замість того, щоб стати в човен, опиниться в каламутній воді річки? Пірніть собі на здоров'я разів зо два, вдайте, що тонете, — перехожі кинуться вам на допомогу, врятують. Це ж подія: сміливі французи врятували американця од певної смерті! Якщо, на ваше щастя, в цей час стоятиме поблизу ще й полісмен, — все буде гаразд: він складе протокол. Було б ідеально, якби з'явилась хоч невеличка замітка про цю сумну пригоду на четвертій сторінці вечірньої газети. В умовах Парижа таку замітку неважко організувати за невелику плату, навіть коли репортер і не бачив вашого купання!..

— Джо, ви справді все геніально продумали. Задовольніть востаннє мою цікавість, і я здаюся на милість переможця!

— Будь ласка! Готовий відповісти на будь-які ваші запитання. — Ковачич сперся на спинку крісла і закурив. Вигляд у нього був задоволений.

— Подавши вам зіпсований паспорт, я повинен буду дещо повідомити про себе: де народився в Штатах, де одержав закордонний паспорт, адресу моєї сім'ї в Америці ну й таке інше. Хіба ви не зробите запит, щоб перевірити, чи справжні ці відомості?

— У пас чудова голова, Кочеку! Я все думав: чи здогадається цей слов'янин уточнити таке першочергової важливості питання, чи пройде мимо? Здогадався! Слов'янин, виявилося, не такий уже простак… Добре, так і треба, — терпіти не можу простаків! А тепер відповідаю на ваше запитання: іноді, коли в нас виникають сумніви, ми запитуємо державний департамент, а іноді й ні. З вами все дуже ясно. До того ж вашу справу вестиму я. Захочу — дам запит, захочу — не дам. Тут я сам собі хазяїн. А взагалі, хочу вам сказати, Кочеку, ви народилися під щасливою зіркою. Приблизно через місяць наш шеф їде в Африку полювати на слонів. Коли його не буде, я зостануся справді повним хазяїном!..

— Ну, Джо, я здаюсь і п'ю за ваше здоров'я — ви справді геній! — Василь підняв келех з вином і цокнувся з Ковачичем. — Скажіть тільки: звідки все це у вас?

— Звідки, звідки… Думаєте, я даремно просидів два роки у спецшколі, перш ніж перейшов на роботу в державний департамент?

— Не знаю, що то за школа і чого там навчають, але можу сказати одне: коли в людини нема своєї голови на плечах, то ніяка школа йому не допоможе!

— Це зрозуміло! — охоче погодився американець.

Всі наступні дні Василь обмірковував пропозицію Ковачича, не знаючи, на що зважитися. Звичайно, американський паспорт йому був би потрібен, але в ім'я чого Ковачич ризикує? Після довгих роздумів Василь вирішив, що втрачати йому нічого, до того ж такої нагоди може більше не трапитися. Якщо гарненько подумати, то в цій справі і ризику великого нема. Правда, Ковачич признався, що вчився у спецшколі, — отже, він ще й розвідник. То й нехай! Видаючи йому паспорт, Ковачич робить службовий злочин — навряд чи стане він ризикувати…

Невідомості, здавалося, не буде кінця. Ліза все ще не приїжджала. «Батько» теж мовчав. Василь знову пішов до фрау Шульц — цього разу, щоб запропонувати їй поїхати до «батька».

— Якщо, звичайно, — сказав він, — ця поїздка не пов'язана з великим ризиком для вас…

Фрау Шульц погодилась не вагаючись. Але їхати їй не довелося: «батько» сам прибув до Парижа. Він схуд, постарів, на обличчі з'явилися зморшки, очі позападали. Літнє пальто висіло на ньому, як на кілку.

— Що з вами, чому од вас так довго не було ніяких вісток? — спитав Василь у машині по дорозі до Сар'янів.

— Хворів, майже три місяці пролежав у лікарні, — відповів «батько».

— Од Лізи теж нема звісток — поїхала, як у воду впала, — мовив Василь.

— Справа в тому, що в країні, куди поїхала твоя дружина, становище дуже ускладнилось… Там відверто орудують німецькі фашисти. Цілком можливо, що вони не сьогодні-завтра вчинять державний переворот і поставлять на чолі уряду своїх людей. Мене не було на місці, а двоє наших, посланих туди для зв'язку із Лізою, не змогли добутися до неї, і тільки зовсім недавно, лише кілька днів тому, нам стало відомо, що вона жива, здорова і скоро буде тут. Я й приїхав сюди, щоб побачитися з Лізою, довідатися з першоджерела, що ж там коїться?

— Це правда, Ліза скоро приїде? — Страшенно хвилюючись, Василь на мить навіть забув, що сидить за кермом.