Читати книгу - "Бронзовий птах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Все-таки краще без човняра та його людей, — сказала «графиня».
— Склеп завалений. Мені одному не впоратись. Я вже пробував.
— Може, покликати інших?
— Наприклад?
— Єрофєєва, ще кого-небудь.
— Ні! Віддаю перевагу бандитам. Легше домовитись, дешевше і напевне не продадуть.
— Але вони можуть убити вас.
— Я озброєний.
Вони помовчали. Потім Карагаєв сказав:
— Тепер ідіть. Попередьте його: через три години.
Розділ шістдесят восьмий
Склеп
Отже, треба діяти! Діяти негайно і рішуче!
Мишко нічим не дорікав друзям. Про що тепер говорити? Тільки коли зникли з очей і Карагаєв і «графиня», він повернувся до Славика.
— Ну як, — «приватна справа»?
— Ні, не приватна, — відповів присоромлений Славик.
Те ж саме визнав і Генка. Він чекав товаришів у таборі. Чоловіка в зеленому Генка на станції не бачив, але з поїзда зійшов слідчий. Проте куди він подівся, Генка не помітив. Слідчий зійшов з поїзда і зник.
— Так, — сказав Мишко. — Шкода, що він не зайшов у табір. Вбивця ж тут. Жартувати не можна. Біжи, Генко, в село і дізнайся, чи немає там слідчого.
Генка побіг у село. Але слідчого там не було. Хлопці дуже схвилювалися. Що їм робити? Йти на скелю немає рації. Тепер вони вже не випередять графа. Залишалося тільки одно: розповісти про все Борисові Сергійовичу.
Борис Сергійович уважно вислухав хлопців. Їх розповідь була незвичайною. Але Борис Сергійович нічим не виявив, що сумнівається в її правдивості. Він підвівся і сказав:
— Треба йти!
На Халзін луг вирушили всім загоном. Навіть Кит категорично відмовився чергувати на кухні. По дорозі Борис Сергійович запросив з собою голову сільради і двох селян-понятих. Але звістка про те, що зараз на Халзіні мають знайти скарб, миттю облетіла все село. Загін ще не дійшов до скелі, як їх догнав великий натовп селян. Серед них крокував навіть лікар. Отже, новина вже долетіла і до сусіднього села.
Незабаром скелю оточив щільний натовп. Зовсім несподівано Мишко побачив серед людей човняра і обох парубків з лісу. Але чоловіка в зеленому костюмі не було.
Сонце ховалося за горизонт. Останні його промені освітлювали самотню скелю і схвильований натовп людей навколо неї.
Один бік скелі був стрімкий. Другий, пологий, був усипаний каменями різного розміру. Майже біля самої вершини лежали три величезних валуни. Для того щоб піднятися на шпиль, треба було їх обійти.
Оглянувши валуни, Борис Сергійович і Мишко побачили під ними свіжі сліди лопати чи кирки: хтось пробував зрушити камені з місця.
Борис Сергійович покликав голову сільради і кількох селян. Швидко запрацювали ломи й лопати. Валуни були підкопані. Борис Сергійович попросив людей розступитися. Один за одним усі три валуни скотились із скелі.
Показалась кам'яна могильна плита. Вона заросла мохом і травою, навіть важко було відразу розібрати, що це плита. Але коли навколо неї розчистили землю, її обриси виступили зовсім чітко.
— Могилку псують, — зітхнув Єрофєєв. Не по-божому.
Хтось із селян засміявся:
— Могилка ж не на місці. Їй слід на кладовищі бути, а вона он куди забралась.
Плиту підкопали, потім підважили її ломами і підняли. З'явилася невелика заглибина.
Натовп присунувся до ями. Всім хотілося побачити, що там є.
— Одійдіть, громадяне, — сказав голова, — всім покажемо.
І в цю мить до скелі підійшли «графиня» і Карагаєв. Ніхто з натовпу не звернув на них уваги: всі були захоплені склепом. Лише Мишко і човняр невідступно стежили за ними. І Єрофєєв, очевидно, відразу пізнав молодого графа і не зводив з нього очей.
У заглибині під плитою лежала чорна металева шкатулка. Борис Сергійович підняв її. Вона була замкнута. Ударом каменя Борис Сергійович збив замок і відкрив шкатулку. Там лежала брошка, усипана блискучими каменями. Посередині її блищав великий брильянт… Борис Сергійович високо підняв брошку і показав її натовпу.
І раптом, розштовхуючи натовп, до Бориса Сергійовича підійшов Карагаєв. Слідом за ним ішла «графиня».
— Ця шкатулка належить мені, — сказала «графиня».
— Можливо, — чемно відповів Борис Сергійович, не віддаючи шкатулки.
— Дайте її, — сказала «графиня», простягаючи руку. Але Борис Сергійович не віддав їй шкатулки.
— Я не можу вам її віддати. Вона буде здана органам влади, а вже потім ви можете пред'явити на неї своє право.
І тут трапилось найнесподіваніше. Карагаєв вихопив шкатулку з рук Бориса Сергійовича.
Це було так зухвало і несподівано, що всі розгублено застигли на своїх місцях.
Борис Сергійович зблід і зробив крок до Карагаєва:
— Що це значить? Поверніть негайно!
Карагаєв вихопив з кишені пістолет… Натовп шарахнувся вбік. Карагаєв, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій шкатулку, повільно відступав до підніжжя скелі… І тут його застиг різкий окрик, що пролунав, як команда:
— Здати зброю!
Карагаєв озирнувся. Позаду стояли слідчий і два червоноармійці. А біля червоноармійців стояв Микола Рибалін. Він глянув на Мишка і посміхнувся йому своєю звичною привітною посмішкою.
Розділ шістдесят дев'ятий
Підсумки і недоробки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бронзовий птах», після закриття браузера.