Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Тумаяуа схопив за повід прудконогого коника, на якому їхав Лупу, і щось пошепки сказав братові. Той заперечливо хитнув головою. Тоді молодий індіянин заговорив до нього ще запальніше. Треба трохи відстати і влаштувати ворогові засідку. В них прудконогі тварини, і люди апіака ніколи не наздоженуть їх.

Лякливий Лупу мерзлякувато ввібрав голову в плечі. Йому було страшно відриватись од загону.

— Що ж, я поїду сам, — з презирливою гримасою мовив Тумаяуа. Небезпека не лякала його. Навпаки, вона збуджувала в його серці новий приплив сил. Туга за втраченою могутністю племені, сором за свого жалюгідного брата — все це відбилося на гарному вольовому обличчі юного індіянина. Він дивився на місяць, ніби вбираючи своїми темними очима холодну силу його променів. Груди юнака високо здіймалися.

— Що ж, я поїду сам, — повторив він голосніше, сподіваючись, що брат відгукнеться на його поклик.

Але Лупу низько опустив голову, пришпорив свого коня і від’їхав геть.

На плече Тумаяуа лягла Ількова рука. Підсвідомо він зОагнув, що індіянин потребує допомоги.

— Я поїду з тобою, — промовив Самсонов, через силу підшукуючи іспанські слова.

Тумаяуа недовірливо подивився на нього і враз широко посміхнувся.

Тоді Ілько наздогнав професора й коротко пояснив, що їм слід за всяку ціну з’ясувати, де ворог. Він просить дозволу залишитися з індіянином і зачекати наближення Ганкаурових воїнів.

— Ви їдьте, Василю Івановичу, — сказав географ. — Ми наздоженемо вас.

Він повернув свого віслюка й подався слідом за Тумаяуа.

Індіянин під’їхав до невисокого пагорба й зліз із віслюка. Те ж саме зробив і Самсонов.

Тварин вони примусили лягти на землю. Віслюк Тумаяуа важко дихав і весь час поривався встати.

Десь далеко ліворуч завив койот. Потім його виття перейшло в гавкіт, який підхопила вся зграя. Самсонова пройняв моторошний холодок. Тумаяуа дивився в ніч і чекав, міцно затиснувши в руках рушницю.

Апіака вибігли з-за горба зовсім зненацька — спочатку двоє, потім ще й ще… Одразу ж весь простір, молочно-білий у місячному сяйві, виповнився глухими вигуками, тупотом ніг. Апіака бігли рівно, ритмічно, мов заведені механізми — в правій руці лук, у лівій — стріли. Бігли з якоюсь дивною, страхітливою нестримністю, опустивши голови, мовби наосліп. І кричали вони щось теж наче уві сні, хтозна до кого, з тупою нелюдською байдужістю…

Самсонов міцно стиснув рушницю, примружив очі. Думки розвіялися в його голові, не було вже ні страху, ні відчаю. Тільки очі стежили за рівниною, і серце лунко карбувало час.

Тумаяуа перший прицілився…

І раптом… Самсонов аж заплющив очі. Глянув знову. Напружився, втупивши у далечінь погляд. Що вони надумали? Чого вони стали?

На місячній рівнині діялось дивне: смагляво-лискучі постаті збіглися докупи, велетенське юрмисько затупцювало на місці, завирувало, збурунилося. Потім бронзові тіла стали повільно розходитися. Ще мить, і ось колона апіака, витягнувшись довгою вервечкою, повернула назад.

Вони відступили! Все, можна встати і доганяти своїх. Сталося чудо.

В нестримному екстазі, захлинаючись від радості, Самсонов схопив в обійми Тумаяуа, почав його шалено обціловувати.

— Добрий мій Тумаяуа! Апіака повернули назад. Ти бачиш? Ми врятовані! Хай живе добрий дух Кахуньї! Хай славиться життя!

І, закинувши на плече рушницю, Самсонов почав зводити на ноги свого непокірного, упертого віслюка.

Нема кінця-краю тропічним нетрям. Зелене море котить у далечінь свої хвилі. Грізна тиша панує навкруги і спокій.

На кривій гілляці високого дерева куняє барвиста арара. Та враз птах сполошився, змахнув крилами, здійнявся в повітря. Око птиці побачило людину. Людина в сельвії Звідки? Хто впустив її в цей заповідний край? Чи, може, вона забула, що сельва жорстоко карає тих, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці? Може, сміливців завів у цю безмежну пустелю злий дух Курукіра? Щоб згубити?

Арара невдоволена, Арара в гніві літає над лісом і своїм криком сповіщає сельву про загін сміливців.

— Казковий край! — шепоче Крутояр, озираючись навкруги.

Навіть індіяни спинилися, зачаровані дикою незайманою красою. Тільки старий Палехо до всього байдужий. Сівши під деревом, він важко стогне.

Крутояр підійшов до вождя. Старий зміряв професора затуманеним поглядом. Спробував підняти руку, але вона безсило впала йому на коліно.

— Незаперечний симптом ріо-муру, — нахилившись до Крутояра, мовив авторитетно Бунч.

Тумаяуа, почувши знайоме йому слово, схопив лікаря за руку. Він благав урятувати батька. Великий вождь Палехо повинен жити!..

Помітивши на обличчі Бунча безпорадну посмішку, Крутояр спитав:

— Невже смерть?

— Не пізніше як через два-три дні. Ця хвороба невиліковна. Особливо в нетрях.

Крутояр і сам знав, що від ріо-муру немає порятунку. Один тільки засіб міг відігнати смерть — швидка зміна клімату. Ріомуру не любила свіжого морською повітря. Якби була можливість негайно перевезти хворого кудись на узбережжя Атлантики, це ще врятувало б його.

Крутояр сумно похитав головою. Про літак зараз нічого було й мріяти.

Загін рушив далі. Мандрівники розтягнулись вервечкою. Бунч ішов останнім. Він щохвилини фотографував рідкісні породи рослин і дерев: банани, бамбуки, ліани різних видів і різної товщини, пальми. Особливо вражали Бунча ліани. Вони заповнювали увесь простір між деревами й неабияк заважали загонові просуватися вперед.

Мандрівники йшли мовчки, ведучи на поводі коней та віслюків. Поминувши простору галявину, порослу яскравими квітами, вони наткнулися на іржаве болото. Під ногами захлюпала вода.

Тумаяуа попередив, що в цій тванюці можуть бути отруйні змії. Отож хай кожен пам’ятає про обережність. Юнак пішов першим, пробуючи кілком дно.

Зміїні