Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Тоді навіщо?!

– Вікентію Пилиповичу, прошу не забувати одне з фундаментальних правил нашої співпраці: запитуємо ми – відповідаєте ви! І без додаткового дозволу порушувати це правило не можна. Інакше… самі розумієте.

Чоловік трохи похнюпився, але промовчав.

– Так-так, бачу, ви усе зрозуміли… Ну гаразд, не стану вас втомлювати й надалі. Просто ми вважали за необхідне хоча б на пару днів повернути вас, так би мовити, до висхідної точки – на той самий колишній Каховський завод металоконструкцій, де розпочалася наша плідна співпраця.

– М-м-м… Знаєте, я теж подумав про те саме.

– Ну, от бачите! Я ж кажу: ми ніколи не сумнівалися у вашій кмітливості.

– Але навіщо повертати мене у висхідну точку?! Невже це через…

– Продовжуйте…

– Мені обіцяли переведення до Президії Академії наук УРСР. Обіцяли вже давненько, та скільки я не чекаю – цього поки що так і не сталося.

– І який же висновок звідси?

– А от саме цього я й не зрозумів поки що, скільки не намагався. Адже зі свого боку я виконую всі умови належним чином. Якщо до мене немає претензій, тоді… М-м-м… – Вікентій Пилипович мовчки покрутив у повітрі розчепіреними пальцями й про всяк випадок обережно спитав: – Чи може, претензії все ж таки є? Тоді скажіть, які саме, щоб я міг…

– Ні-ні, Вікентію Пилиповичу, все значно простіше та складніше водночас. Зрозуміло, ваша кар’єрна затримка сталася не просто так. Ми не виконуємо своїх зобов’язань, просто щоб ви на нас… трохи розлютилися. Зовсім трішечки, зовсім помірно. Але щоб образилися. Вловили думку?

Він відповів заперечним, без жодних слів хитанням голови.

– Створіть якусь громадську організацію демократичної… а по суті – антирадянської спрямованості. Коли створите – тоді вас і переведуть до Президії АН УРСР, можете в цьому не сумніватися.

Якщо чесно, то Вікентій Пилипович очікував чого завгодно. Але щоб так радикально?! Він відмовлявся вірити в почуте, і ця внутрішня відмова настільки ясно відбилася на його обличчі, що «контрагент» мовив:

– Зараз усе зрозумієте. От скажіть, чи чули ви колись приказку: «Якщо не можеш боротися з певним явищем – спробуй його очолити»?

– Чув. Але вся моя попередня діяльність мала протилежне спрямування.

– То було раніше, Вікентію Пилиповичу. А зараз кардинально змінюються умови нашої роботи. А отже, й вашої, відповідно. Невдовзі ви відчуєте, що означає «віяння вітру демократизації та лібералізації».

– І що ж воно таке?..

– У контексті нашої з вами співпраці, – «контрагент» жартівливо погрозив Буштинцю вказівним пальцем, – це означатиме, що з місць не надто віддалених як поодинці, так і цілими пачками почнуть звільнятися ті, хто раніше перебував там на трудовому вихованні. Ці люди мають таку звичку – гуртуватися за інтересами. Насправді публіка ця доволі різношерста, отож «гуртків за інтересами» передбачається чимало. Головне для нас… а отже, й для вас полягає в тому, щоб різномасті гуртки не почали діяти синхронно. Бо синхронізуватися вони можуть лише на одному: на своїй глибинній патологічній ненависті до СРСР. Цього допустити не можна у жодному разі! А значить, у цьому середовищі важливо мати свої важелі впливу, одним з яких і стане зорганізоване вами товариство. Ну як, тепер зрозуміло?..

Вікентій Пилипович довго розмірковував, перш ніж заговорити:

– Мені пропонується створити щось антирадянське, я правильно розумію?

– А кому ж іще, як не вам! – посміхнувся «контрагент». – Ви ж син зрадника Батьківщини, вас утискали раніше й утискають зараз, не переводячи працювати до Президії Академії наук. Ви образилися – отож і почали діяти у відповідному ключі.

– Побоююсь, ви не надто розумієте психологію вчених, – спробував заперечити Буштинець. – Таким людям, як я, цікаво займатися насамперед наукою та її перспективним розвитком, а не гратися у політику.

– По-перше, Вікентію Пилиповичу, зробіть скидку на те, що йдеться не просто про науковців, а про тих, кого називають дисидентами. Ну так, ніхто з них не є другим академіком Сахаровим з його Єленою Боннер… Тим не менш люди вони специфічні. А по-друге, наукою як такою створене вами товариство не займатиметься. Я ж пропоную інше…

– Що саме?

– Займіться історією науки! Пам’ятаєте, як ви нам допомогли вивести нашу людину на такого собі громадянина Голощокіна, який прилаштувався працювати на «Південмаш»?.. Ну, от у такому десь контексті.

– Ота заіржавіла, ще довоєнна історія зі «штучним перкалем» і харківською групою вивчення реактивного руху?

– Саме так. Але це всього лише одна історія, а їх же насправді більше, значно більше! Ви ж мусите розуміти, що наука прогресує наосліп, намацуючи ті чи інші шляхи, перебираючи варіанти. За таких умов помилки неминучі, тому неминуче виникають незадоволені суб’єкти з величезними, часто необґрунтованими претензіями до нашої Радянської Батьківщини! От їх і належить об’єднати в товаристві… Ну-у-у, наприклад, – у неформальному Товаристві любителів історії науки. Як вам назва?..

– Не годиться, тільки не це, – заперечно замахав руками Буштинець.

– Чому?

– Бо там сама собою складається абревіатура «ТЛІН».

– Та що ви кажете?!

«Контрагент» трохи подумав, поворушив губами й розсміявся:

– А ви таки маєте рацію! Товариство любителів історії науки і справді складається у «ТЛІН»… Проте це не так уже й погано: ви завжди зможете сказати, що мета вашої громадської діяльності – саме в зупинці «тління» пам’яті про нашу славетну минувшину. А по-друге, якщо на противагу вашому «ТЛІНу» раптом з’явиться його антипод… припустімо – «НеТЛІНка»… Це непоганий хід, чи не так?

– Але ж це вже інша організація… – заперечив Буштинець.

– Це все одно віддзеркалення від вашого «ТЛІНу». А отже, вони теж опиняться під нашим контролем.

– А хто ж їх згуртує?

– Це вже не ваше діло. Ви зорганізуєте первинне товариство, після чого вас нарешті переведуть до Президії АН УРСР. Про решту ми потурбуємося. Ну то що, згодні на це, шановний Вікентію Пилиповичу?..

1986. Під знаком мирного атома

Вiддiл математичних методiв дослiджень фiзико-хiмiчних процесiв при зварюванні та спецелектрометалургії Інституту електрозварювання ім.Є. О. Патона АН УРСР, Київ, 7 січня 1986 року

Сьогоднішній ранок не задався… від самої ночі, якщо можна так висловитися. А все через те, що Костянтину Демидовичу несподівано наснилася… Сюзанка! Наснилася такою ж молодою і гарною, як два десятиліття тому. Вони знов зустрілися на «Жабі», де до запаморочення витанцьовували під «Чорного кота» і «Пінгвінів». А після танців, пропускаючи один за одним рипучі трамвайчики-«тягништовхаї», добрели вулицею Жданова до рогу з Андріївською, поки не увійшли до кафетерію «Морозиво». Там присіли за столик і ласували ванільним морозивом,