Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Весь цей час Сюзанка мовчки всміхалася, тільки зрідка кидаючи на Костянтина Демидовича звабливі погляди. Цікаво, чого вона хотіла?! Він намагався дізнатись, навіть двічі торсав її за руку, але дівчина лише кумедно морщила носика та мружила очі, від чого гарненьке дівоче обличчя ставало іще гарнішим.
Він прокинувся від сонного белькотіння дружини:
– Костю, чого тобі? Дай поспати, будь ласка, ще ж не ранок начебто…
– Га?! – він аж сіпнувся й підскочив на ліжку від несподіванки. І тільки тут второпав, що це не Аделіна його розбудила, а, навпаки, він торсав її за руку уві сні. Аделька ж напередодні засиділася в гостях у найкращої подружки і повернулася додому дуже пізно – десь близько опівночі. Мабуть, одним з останніх тролейбусів. А тут чоловік раптом серед ночі будить… Ситуація, як у похабному «сімейному» анекдоті, – чесне слово!
Костянтин Демидович мимоволі хихикнув, й Аделіна поцікавилася невдоволеним тоном:
– Чого це ти смієшся?
Щоб не вдаватися у подробиці дивного сну, довелося розповісти анекдот:
– Будить дружина серед ночі чоловіка, він її запитує, з якого це дива? Дружина йому: «І як ти не розумієш, телепню?! Мені потрібен мужчина». А чоловік у відповідь таким сонним голосом: «І де ж я тобі дістану мужчину посеред ночі?..»
Закінчивши розповідати, знов хихикнув. Позіхнувши, Аделька мовила:
– Ну, припустимо, розбудила не я тебе, а ти мене. І розбудив тому, що у вас, у мужиків, лише одне на думці навіть посеред ночі.
– І не кажи, моя люба! Навіть у кандидатів фізико-математичних наук на думці те саме, що й у простих роботяг. Такі вже ми за своєю природою…
– То ти хочеш?.. Ну що ж, давай, тільки недовго, бо спа-а-ати хо-о-о…
Дружина знов солодко позіхнула, але потягнулася до ґудзиків піжами.
– Ні-ні-ні, облиш! – зупинив її Костянтин Демидович. – Я не такий махровий егоїст, щоб не давати виспатися коханій дружині.
Щоб якось вийти із ситуації, довелося чалапати на кухню, не вмикаючи світла, випити чашку кефіру, а також відрізати і з’їсти окраєць сиру. Коли ж повернувся до спальні – Аделіна вже мирно сопіла носиком, по-дитячому згорнувшись калачиком на своїй половині ліжка. Він же не міг заснути іще досить довго, оскільки побоювався знов побачити уві сні кохання далекої молодості. А тому виспатись як слід так і не спромігся.
Від головного болю врятувала пігулка «трійчатки», тим не менш робота просто-таки валилася з рук: Костянтин Демидович вперся у простенький, як на перший погляд, поверхневий інтеграл і ніяк не міг второпати, що із ним робити?! І обійти не можна, й розрахунки через це зупинилися – хоч плач!..
Десь о пів на одинадцяту раптом зателефонував Кім Альбертович. З ним проговорили аж цілих чверть години, як то кажуть, буквально ні про що. Навіть про здоров’я Катерини Логвинівни колишній начальник не мав свіжих відомостей, хоча кому ж іще знати, здавалося б!..
Телефонна розмова з Кім-Алем остаточно вивела його з рівноваги. От якби ж свіжозавареної кави ковтнути – хіба що тоді!.. Однак оскільки після Новорічних свят оговталися ще не всі співробітники, начальник математичного відділу тимчасово заборонив короткі денні кавування. Більше того – «заарештував» у себе в кабінеті колективну кавоварку на піску з усіма шістьма мініатюрними джезвочками. Отже, доведеться чекати обіду – а до нього ще як мінімум півтори години.
Божечки, що ж його робити?! Голова аж гуде!..
Задзвонив телефон. Невже це знову настирливий Кім-Аль?! Є у нього така огидна звичка – влаштовувати повторну телефонну розмову, роблячи вигляд, нібито вони про щось там не договорили… Між тим, Костянтин Демидович прекрасно знав, чого хоче стариган: йому, бачте, незручно, що через примхи «першого відділу» молодого й перспективного вченого викинули геть з Інституту кібернетики – отож і шукає примирення… старий пеньок!.. А те, що академіка Глушкова вже нема на цьому світі, що всі роботи над ЗДАС практично згорнуті – це йому так собі, нічого?! Тоді навіщо телефонувати, навіщо всі ці пустопорожні балачки?!
– Слухаю вас! – гримнув він у мікрофон слухавки. Й одразу почув у відповідь переляканий голос дружини:
– Костю, ти таки не виспався чи щось у тебе сталося?..
– Ой, вибач, Аделько! У мене тут робота не лагодиться, та ще й Кім-Аль набридав – а мені тільки його бракувало… Ти мене зрозумієш, моя люба, бо ти сама математичка, тільки у профільному відділі.
– Я одне розумію: що ти не в гуморі зараз.
– Не має значення, – Костянтин Демидович спробував опанувати себе. – Давай кажи, про що хотіла дізнатися?
– Хотіла не дізнатися, а студентика одного до тебе підігнати.
– Якого ще студентика?
– Та є у нас без п’яти хвилин металург, він тут на переддипломній практиці. Спартаком звуть.
– Спартаком?! Серйозно?.. Ото ім’ячко йому батьки обрали.
– Спартаком. Серйозно.
– А він хоч би за «Динамо» вболіває?
– Ти про це сам краще спитай, – посміхнулася на тому кінці дроту дружина. – У хлопця неабияка проблема, він до мене звернувся…
– Невже проблема настільки невирішувана, що математик відділу електронно-променевого переплаву і за сумісництвом – моя дружина не знає, як до неї підступитися?
– По-перше, це не телефонна розмова. По-друге… Повір, Костю, але краще б ти йому допоміг. Втім, якщо тобі незручно, тоді…
– Ні-ні, чому ж, хай підходить.
– Ти певен?..
– Авжеж певен. Чекаю.
Все одно ніякої роботи до обіду не буде, подумав Костянтин Демидович. Оскільки ж клин вибивають клином… то раптом, вникнувши у проблеми незнайомого практиканта, він второпає, що робити з цим паскудним поверхневим інтеграшкою?! Чого тільки на світі не буває…
Практикант-дипломник прийшов за десять хвилин. Невисокий, опасистий, він з порога кабінету оглянув Костянтина Демидовича прискіпливим поглядом з-під примружених повік і, привітавшись, мовив сторожко:
– Як же добре, що ви працюєте в одному інституті! Між корпусами пройтися можна навіть по такому огидному морозу, як-от зараз. Але скажіть… вам Аделіна Єфремівна що саме про мене казала?
– Що б не казала, а я хочу почути насамперед тебе.
Костянтин Демидович кивнув на приставлений біля столу стілець:
– Сідай і викладай, що там у тебе за проблема. Втім, стривай… Давай-но для початку познайомимось. Тебе Спартаком звати? А прізвище?..
– Сивак, якщо це вас цікавить.
– Сивак?..
Щось незрозуміле ворухнулося в душі Костянтина Демидовича. Десь він таке прізвище чи то чув, чи то бачив… от тільки де й коли?! І ще перед його внутрішнім поглядом чомусь знов сплив побачений вночі сон про Сюзанку… Але чому?! Містика якась.
Як раптом згадав:
– Стривай-но, стривай… А це не ти у нас у відділі шухлядку застовбив?
Йшлося про величезну, на кілька секцій шафу в коридорі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.