Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

Я вже чув, як десь на вечірці мої сусіди теревенять про мене приблизно в такому дусі: «Цей здоровило Гендерсон нарешті вклепався. Як, хіба ви не чули? Він поїхав до Африки і пропав десь у самій її глибині. Либонь, причепився до якихось тубільців, і вони штрикнули його списом. Так йому й треба, поганцеві. Кажуть, його маєток оцінили в три мільйони доларів. Я думаю, він знав, що він псих, і зневажав людей за те, що вони в усьому йому потурають. Ет, душа в нього була гнила». – «У вас у самих гнилі душі, сучі виродки». – «Він ні в чому не знав міри». – «Слухайте, люди, я не знав міри лише в одному: я хотів жити. Можливо, я ставився до всього на світі як до ліків – можливо! Що з вами, люди? Невже ви нічого не розумієте? Невже не вірите в духовне відродження? Чи ви гадаєте, що людина повинна пливти за течією, яка виносить її в каналізаційну трубу?»

– Облиште, Гендерсоне, ваші підозри не мають під собою жодних підстав, – сказав цар. – Звідки ви взяли, що вам чи вашому супутникові загрожує небезпека?

– Тоді чому вони на мене так дивляться?

«Вони» – це Бунам, і пастух у чорній шкурі-шкірянці, і оті чорні дикі воячки.

– Вам зовсім-зовсім немає чого боятися, – сказав Дафу. – Вони не зичать вам зла. Ні, ні, – провадив цей дивний негритянський монарх, – вони потребують вашої допомоги в очищенні ставків та колодязів. Вони кажуть, що вас і прислано сюди для цієї мети. Ха-ха, пане Гендерсон, ви казали, що заздрите тому, хто перебуває в центрі уваги цілого народу. І ось тепер ви теж опинились у такому становищі.

– Так, але ж я анічогісінько не тямлю в тому, чого вони від мене вимагають. На відміну від вас – адже ви й народилися в цьому оточенні.

– Облиште, Гендерсоне, не будьте невдячним. Немає сумніву, що ви теж народилися для чогось.

І тоді я підвівся. Під ногами в мене був отой дивний білий вапняк, що утворював стільки химерних фігур. Цей камінь теж був окремим світом, світом, замкненим у іншому світі, світом у нескінченній серії снів. Я спустився на кілька сходинок посеред гамору й криків – така звукова атмосфера буває в перервах бейсбольного матчу, трансльованого по радіо. Верховний жрець підійшов до мене ззаду і скинув мій шолом, а негнучка й гладка стара генеральша, нахилившись із певним зусиллям, роззула мені ноги. Потім – опиратися було марно – вона стягла з мене мої бермудські шорти. Я залишився з самих жокейських трусах, досить-таки брудних після тривалої подорожі! Але й це ще не був кінець, бо поки Бунам одягав мене в лозу й листя, генеральша взялася за мою останню одежину.

– Ні, ні, – запротестував я, але труси були вже внизу, десь на колінах.

Найгірше сталось – я опинився голісінький. Тепер повітря було моїм єдиним вбранням. Я спробував прикритися листям. Моя суха шкіра пашіла вогнем, я мовби закляк, і тільки мої губи безмовно ворушились; я спробував прикрити свою голизну долонями та листям, але Тату, генеральша амазонок, потягла мої пальці до себе і вклала в них один із плетених канчуків. Мою одіж забрали, і я вже думав, що ось-ось закричу, впаду і помру від сорому. Але стара генеральша підтримала мене, упершись мені рукою в спину, а потім підштовхнула вперед. Натовп у один голос заволав:

– Сунго, сунго, сунголай!

Атож, вони вітали мене, Гендерсона-сунго. Ми побігли. Ми залишили позаду й Бунама, й царя, й арену і звернули в покручені вулички селища. На гострому камінні я до крові побив свої босі ноги; я біг і холов від жаху – ошелешений, приголомшений жрець дощу. Чи то пак цар, повелитель дощу. Амазонки кричали і щось гучно та зухвало виспівували – слова в тій пісні були короткі, односкладові. Здоровенні жінки з оголеними, делікатними головами і роззявленими ротами, з яких вихоплювались оглушливі вигуки, жінки в туго застебнутих коротких шкірянках, з-під яких випинали голі сідниці. Бігли вони, біг і я попереду своїх голих супутниць, сам голий і ззаду, і спереду, обплутаний травами та лозою, біг, пританцьовуючи на обпечених і порізаних ступнях по гарячому камінню. Я теж повинен був кричати. Так звеліла мені генеральша Тату, яка, дико репетуючи, наблизила свій роззявлений рот до мого рота.

І я заволав разом з усіма: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Кілька чоловіків, переважно старих дідів, що трапилися нам на шляху, дістали від амазонок добрячої хлости і ледь не розпрощалися з життям, і сам я теж, стрибаючи голий, прикритий благеньким листям, здавалося, навіював на перехожих жах. Черепи, закріплені на залізних підставках, амазонки несли з собою. Ми оббігли навколо селища, проминувши й шибениці. Мерці там усе ще висіли – на кожному обідала зграя стерв’ятників. Я пробіг під самими головами, що ледь погойдувались, але не мав часу глянути вгору, бо ми бігли швидко, і бігти ставало дедалі важче; я задихався, відсапувавсь і запитував себе: «Куди в біса вони мене женуть?» Але мета в нас таки була – великий ставок, де напували худобу; на березі жінки зупинилися, стрибаючи та співаючи, а потім близько десятка з них накинулися на мене, підняли мене й пожбурили в перегріту застояну воду, в якій стовбичило кілька довгорогих корів. Водойма була завглибшки всього шість дюймів. М’який мул був набагато глибший, і в нього я й занурився. Я подумав, що вони можуть тут мене й покинути, щоб мене засмоктало в трясовину, але носії черепів простягли мені свої залізні підставки, я вхопився за них, і мене витягли на берег. Я майже волів залишитися в тій рідкій багнюці, так упав у мене настрій. Гніватися було марно, гумором тут теж і не пахло. Усе робилося діловито й серйозно. Я вибрався зі ставка, стікаючи смердючою багнюкою і сподіваючись, що вона принаймні сховає мою голизну, бо ріденька трава вже обсипалася з мене, і все відкрилося. Хоча я не сказав би, що здоровенні несамовиті жінки аж надто пильно мене роздивлялися. Ні, ні, вони були до цього байдужісінькі. І я знову завертівся в їхньому вихорі разом із канчуками, черепами та рушницями – їхній повелитель дощу, весь обляпаний болотом, оскаженілий