повітря, обличчя в неї розпухло, очі були, як у спійманої риби. Дон Акіліно став навколішки, погладив її, — вже трохи розкривається, Лаліто, вже скоро, потерпи. А Фусія: вчилася б у жінок уамбісів, самі йдуть до лісу й повертаються тоді, коли народять. Дон Акіліно пропікав ножа; голоси, що долинали ззовні, притлумлювалися тріском хмизу й сичанням води. І Фусія: от бачите, вони вже не б’ються, заприятелювали, — а дон Акіліно: буде хлопець, Лаліто, як я тобі й казав, мені треба вірити, чуєш, капірони гудуть, я ніколи не помиляюся. І Фусія: він трохи мовчазний, цей Хум, — а дон Акіліно: проте симпатичний, всю дорогу розповідав, як християни знедолили Уракусу своїм ошуканством. І Фусія: старий, під час наступної подорожі ти заробиш стільки, що аж страшно сказати, — а дон Акіліно: коли ти перестанеш літати в хмарах? — і Фусія: хіба тепер ти не бачиш змін на краще? А дон Акіліно: ніколи б не повернувся на острів, якби не ти, Лаліто, — і вона: коли ви припливли, ми вмирали з голоду, доне Акіліно, ви пам’ятаєте, як я розплакалася, побачивши консерви і макарони? І Фусія: ну й побенкетували ми тоді, старий, так наїлися, що потім аж животи боліли. А як довелося тебе вмовляти. Пам’ятаєш нашу розмову? Я казав, що ти можеш заробити добрі гроші. І старий: але ж це крадене, Фусіє, мене посадять, не хочу я продавати ті твої шкури й каучук, — а Фусія: люди знають, що ти чесний, адже усі в сельві платять тобі каучуком, шкурами, самородками. Коли тебе почнуть допитувати, то скажеш, що це твій заробіток, — а старий: я ніколи стільки не заробляв. І тут знову: ой-ой-ой, доне Акіліно, ноги зводить, поперек болить, Фусіє, ой-ой-ой. А старий: ні, не хочу, дикуни рано чи пізно почнуть скаржитися, приїде поліція, та й скупники також не стануть довго терпіти, коли я в них забиратиму прибуток з-під самого носа, — і Фусія: шапри, агваруни та уамбіси ладні перегризти один одному горлянки. Нікому не спаде на думку, що тут замішані християни, — а старий: ні, нізащо, — і Фусія: ти відвезеш товар далеко звідси, добре сховаєш його і продаватимеш тим самим скупникам по нижчій ціні, всі будуть задоволені. Старий врешті згодився, і Фусія: перший раз у житті я зважився на таке, Лаліто, поклався на чесність християнина; якщо старий захоче, то надурить мене, продасть усе і грошики покладе до власної кишені, він знає, що я тут як ув’язнений, навіть може мене виказати, піде до поліції і заявить: той, кого ви шукаєте, ховається на острові уверх по Сантьяго. Акіліно не приїжджав близько двох місяців. Фусія вислав човни на Мараньйон, але уамбіси повернулися ні з чим, — нема його, нема, не пливе, собака, — та якогось дня пополудні під час розливу Акіліно з’явився у гирлі протоки, привізши одяг, харчі, мачете й п’ятсот солів. А Лаліта: чи можна вас обняти і поцілувати як батька? І Фусія: жодного разу в житті, старий, я не зустрічався з такою чесністю, ніколи не забуду, Акіліно, що ти зробив для мене, я на твоєму місці утік би з усіма грошима. А старий: совісті в тебе нема, для мене більше важить дружба, ніж зиск, я вдячний тобі, Фусіє, бо завдяки тобі перестав бути злиденною собакою в Майобамбі, серце добра не забуває. Ойойой, ойойой, — і дон Акіліно: ну, зараз справді почалося, тужся, тужся, Лаліто, щоб він не вдушився при виході, тужся щосили, кричи. В руці він тримав ніж, а вона: молися, ойойой, Фусіє, — і дон Акіліно: я помасажую тебе тільки тужся, тужся. Фусія присунув лампу і дивився на Лаліту, а старий: розваж її трохи, візьми за руку, чоловіче, — а вона: води, помираю, пречиста діво, поможи мені, Христосе Багасанський, поможи мені, боже, боже, я ж тобі присягала, — і Фусія: ось тобі вода, не кричи тільки. Коли Лаліта розплющила очі, Фусія дивився на мату, а дон Акіліно: вже витираю тобі ноги, Лаліто, от і все, бачиш, як усе швидко. І Фусія: так, старий, це хлопчик, але чи живий він? Не ворушиться, не дихає. Дон Акіліно схилився, підняв його з мати — темного, опецькуватого, як мавпеня, труснув його, і залунав вереск. Лаліто, поглянь на нього, а ти боялася, тепер можеш поспати, — і вона: коли б не ви, то я б померла, хочу, щоб син звався Акіліно, — і Фусія: гаразд, задля дружби нехай буде, але ж бридке ім’я, — і дон Акіліно: а Фусія? І той: це подія — стати батьком, таке слід відзначити, — і дон Акіліно: спочинь, жіночко. Знадвору далі долинав неясний шум — це, мабуть, уамбіси, агварун, Пантача, лоцман Ньєвес перепилися й блювали. Кімната аж палала від світлячків, які вдарялися об стіни, — хто б міг подумати, що син народиться так далеко від Ікітоса, в лісі, як чунчі.
Оркестр почав своє існування в хижці Патросініо Найї. Молодий Алехандро та водій Болас приходили туди снідати, зустрічали дона Ансельмо, який о цій порі саме вставав, і, поки Патросініо Найя готував їжу, вони всі троє балакали. Кажуть, першим заприятелював зі старим Молодий: він також був самітником, музикантом та меланхоліком і, напевне, відчув у донові Ансельмо споріднену душу. Розповідав йому про своє життя, ділився жалями. Після снідання дон Ансельмо брав арфу, Молодий — гітару, і вони грали: Болас і Патросініо зворушено слухали, потім аплодували. Інколи водій приєднувався до них, вибиваючи ритм на скрині. Дон Ансельмо вивчив пісні Молодого й казав: «Це справжній артист, найкращий мангачський композитор», а Алехандро, зі свого боку, стверджував: «Ніде немає такого арфіста, як старий, ніхто з ним не зрівняється» і називав його «маестро». Ця трійця стала нерозлучною. По Мангачерії швидко пройшла звістка, що утворився новий оркестр, і десь близько полудня дівчата почали сходитися групками під хижку Патросініо Найї, щоб послухати музику. Всі вони дивилися на Молодого млосними поглядами. А одного дня стало відомо, що Болас покинув «Агентство Фрейхо», де він працював десять років водієм, і вирішив стати артистом, таким, як двоє його друзів.
У ті часи Алехандро був справді молодий, мав чорні довгі кучері, бліду шкіру, невтішний глибокий погляд. Був тонкий, як очеретина, і мангані казали: «Не наштовхніться на нього ненароком, бо переломиться». Говорив Алехандро мало й тихо, він не був мангачем, а став ним за власним вибором, так само, як дон Ансельмо, Болас і багато-багато інших. Він походив із заможної родини, народився на вулиці Малекон, виховувався у Салезіанському коледжі, збирався їхати в
