Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

пояснять наші брати. Але я допоможу тобі, бо в тому твоєму поході бачу користь для народу руського, віри православної і землі нашої багатостраждальної. Говорили ми про твій особистий похід, і багато що про нього я побачив... Побачив, але не все тобі сказав. А що в ньому найважливіше — це ти сам зрозумієш. У це я вірю, бо в тобі частка душі нашого великого брата Хора! Вона підкаже... Неодмінно!

Коли священик прикрив очі померлого гетьмана, Іван Сірко тихенько відійшов і взявся непомітно шукати ту книгу, в яку стільки праці своєї каліграфічної вклав. Книгу, яка повинна була стати настановою тим, хто боротиметься за народ, віру і землю Украйни. А самому Іванові — нагадуванням і застереженням від помилок та оман.

Не знайшов... Точніше, в дальньому кутку печі відшукав золу і клаптик знайомого паперу. Чистий кут без завитків Іванових. Чи була ця зола тією книгою, чи ні — так і не зрозумів Іван Сірко, той, кому повинно було бути передано таємне і святе за правом братерства й наступництва...

...І справді цікаво співають ці бусурманські муедзини. Як під таке можна не прокинутися! Забігали по дошках палуби над головою босі п’яти матросів. Почулося крехтання, стогін і кашель трьох старих купців із Кафи, які ніяк не передадуть до рук синів своє прибуткове ремесло. Знайомим пружинистим кроком пройшовся Амін-мурза. За ним, вигинаючи дошки, пішли четверо вартових. Незабаром усе заспокоїлося на палубі, й тоді пролунав голос молитви капудана-паші[193].

Подумавши про нього, Іван стиснув кулаки. Зараз вони в міцних залізних кайданах, — але прийде час, і пошкодує цей чоловік із пикою шаленої лисиці про те, що наказав прикувати бранців хана до весел, щоб даремно не їли його помиї, та ще й усипати їм канчуків, змочених у морській воді, — про всякий випадок. Адже це козаки, друзі яких, а може, й вони самі торік спалили дві його галери.

Порядки на галері — це вічні приниження і тортури. Аж доки бранець не побачить перед собою апостола Петра, який гримить ключами, і покірно простягає йому руки, а тоді підноситься разом із ним душею в небо, залишивши на клятій лаві понівечене тіло. Так воно хилитиметься на весло аж до ранку, вже не відчуваючи кайдану на лівій нозі й тієї довжелезної залізної змії, що тягнеться вздовж усього галерного трюму, сковуючи ряд таких самих нещасних веслярів.

Найжорстокіші покарання, страшна перевтома при веслуванні, огидна їжа й вода, спека і холод, подертий одяг і грона паразитів на тілі. І так день за днем.

П’ятьом полоненим хана ще неймовірно пощастило. Вони лише кілька днів будуть на веслах. Цій п’ятірці козаків неодмінно відрубають голови, так сказав помічник капудана-паші, одноокий Таркур. Їм навіть не пов’язали на шию обов’язковий шматок коркового дерева. Цей кляп повинні засунути в рот галерники, щойно прозвучить команда «На весла!» Під час веслування будь-які розмови суворо заборонені. Тільки коли доводиться гребти більше восьми годин, дозволяють витягти кляп. Тоді до рота каторжникам кладуть шматочки хліба, змочені вином. Це має запобігти непритомності, але запобігає не завжди. І так щодня. Рік за роком, поки Всевишній не зглянеться й не пришле апостола Петра.

Але буває набагато гірше. Галерник сам укорочує собі життя, вигадавши якийсь хитромудрий спосіб. І тоді озвірілі через втрату раба наглядачі карають сусідів самогубця, які не побачили або схвалили тяжкий гріх. Карають так жорстоко, що це пам’ятають усі й передають кожному, хто спускається в це пекло.

Вказали на те й Іванові. Його місце — місце самогубці. На такій лаві швидше божеволіють. Але цього не трапиться з Іваном. Він тільки міцніше стиснув губи, коли прочитав на лаві: «Богдане, прости. Бичик». Остання буква так і не закінчена. Не витерпів той Бичик страждань і докорів сумління. І себе занапастив, і Богдана не врятував.

Дужі брати Звані і пан Дзевульський гідно пережили плавання. Значно тяжче було Йонатану, хоча за нього частіше гріб, сидячи на одній лаві з ним, пан Дзевульський.

Замовкли муедзини на берегах по обидва боки Босфору, невдовзі замовк і капудан-паша, видно, із задоволенням виконавши обов’язки імама[194]. Палубні хлопчики рознесли галерникам сухі коржі й воду.

Так і простояли на рейді Галати майже весь день, вислухавши ще двічі незрівнянний спів стамбульських муедзинів. Аж перед заходом сонця під палубу спустився корабельний коваль і швидко зняв залізо з тих, хто був призначений на подарунок самому султанові. Незабаром їх, а також чотирьох міцних воїнів і мурзу Аміна спустили на мотузках, між якими була прив’язана дошка, на вітрильний човен, який благополучно доставив ханський подарунок на пірс найбільшого порту Стамбула.

Щойно встигли зійти на берег, як до них підбіг збирач портового мита.

— Звідки? — запитав він і, як щур, витягнув носа, бажаючи на нюх визначити важливість здобичі.

— Я Амін-мурза, а ці раби — подарунок великого хана Криму і безкрайніх степів Джанібека Гірея надії та утішителю всіх мусульман султанові Осману, сину Ахмеда!

Збирач податків низько вклонився мурзі й шанобливо мовив:

— П’ятдесят акче[195].

— Що? — не зрозумів Амін-мурза.

— П’ять акче за раба і двадцять п’ять акче за могутніх воїнів.

Амін-мурза почервонів і навис над портовим чиновником.

— Які акче? Тобі собака цілу ніч у вухо гавкав? Я ж сказав, що привіз подарунок самому султанові. Ось цих п’ятьох козаків, закутих у залізо, і ось цей меч!

Збирач мита відступив на кілька кроків, побачивши в руках мурзи величезний меч.

— Страшний меч, — згідно кивнув він. — За зброю на продаж ще п’ять акче!

— Нічого я платити не буду, — надувся вельможний татарин.

— Гаразд, — одразу ж погодився чиновник. — Ідіть за мною.

— Так би й одразу, — розправив груди Амін-мурза.

Він, його воїни і закуті в кайдани козаки пройшли вздовж дерев’яної пристані Галати і незабаром опинилися в прямокутному поглибленні високої кам’яної стіни. Тут, незважаючи на сонячний день, було вогко й смерділо — поруч у купах гнили фрукти й овочі.

— Чекайте тут, — звелів збирач мита, а потім серед смердючих патьоків відшукав і підняв стару мотузку. Закріпив її в кільцях на гачках обабіч заглиблення в стіні.

— Якщо зайдете за цю мотузку — опинитесь у в’язниці. Спробуєте втекти — то знайте: без голови важко ходити. А втім... Гей, Садику!

Зі стіни хтось відгукнувся.

— Це Садик. Він дуже влучно стріляє з лука. Ви його не знаєте, він арнаут