Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Ну, тож пан староста дбав про чистоту рук і справи округу віддавав на відкуп нижчим чинам. Останнім часом, наприклад, постійно надходили скарги такого собі хлопа — як же його звали, Gottinhimmeldonnerscheissewetter, чи не Schella? Той самий Schella писав, що пани Богуші в Седлиськах і Смажовій стягають із хлопів податок за збирання ягід, грибів і кмину як готівкою, так і натурою, що суперечить едикту кайзера, бо ще в минулому сторіччі кайзер Йосиф II дозволив збирати задарма всі ці лісові дарунки, навіть на панських землях. Мабуть, здурів той Schella. Чи він собі думає, що Брейнль не має нічого іншого до роботи, як займатися кмином?

Трохи злий, що йому морочать дупу, вибрався пан Брейнль на верхову прогулянку над Дунаєць. Супроводжували його троє слуг, мадярів, таких грізних, що аж гей, що не знали жодної мови, крім власної, яка нагадувала Йозефу щось середнє між шелестінням листя і гавкотом псів. Брейнль наказав їм триматися на відстані кількох десятків кроків — настільки далеко, щоб не перешкоджати йому в роздумах, і настільки близько, щоб у разі чого швидко впакувати кулю в голову польському провокаторові, якби такий трапився.

Аби дещо підсолодити собі вигляд огидних мадярських пик, Йозеф узяв із собою також Касперка Меркля. Касперек, гарненький ефеб із пшеничним волоссям, умів грати на скрипці, флейті й різних плебейських інструментах, таких як дримба чи сопілка, і чудово декламував потішні анакреонтики. Веселий і балакучий, Касперек, як кажуть, мав ще й інші таланти, про які говорили виключно пошепки й ніколи при дамах доброго походження. Відомо, однак, що високопосадовці мають свої закони й привілеї, а беручи до уваги витівки такого собі графа Захер-Мазоха, то пан Брейнль був досить-таки цнотливим.

Того літнього дня від самого ранку відчувалося наближення грози. На березі Дунайця волога задуха гнила серед верб і дзижчала мухами. Важко було дихати, і Касперек весь час мусив охолоджувати пана Йозефа японським віялом. Староста наказав хлопцеві розстелити коц у тіні верб і налити собі токайського для охолоди, але вино тільки посилило роздратованість і відчуття жароти, а мухи й комарі тим охочіше обсідали Брейнля, що вабив їх запах трунку, який виходив потом.

Раптом дивний дрож пробіг надрічною лукою, дивний, як гуркіт грози, тільки підземної. Верби затремтіли, качки на старорічищі сполошилися з кахканням.

— Гей, ви! Негайно припинити! — вереснув Брейнль у бік мадярів. Пан староста страждав від газів, з чого найманці любили насміхатися.

Мадяри переглянулися, зареготали, але один вибачливо розвів руки, наче говорячи: це не ми.

— Не ви? Не ви? Знаю я вас, шельми! Чекайте, повернемося до Тарнова, то дрючками вам ці витівки з голів повибиваю!

Від гніву Брейнль і справді напердів, могутньо й славно, як то він міг, але ніхто цього не помітив, бо підземний грім прокотився ще раз, від чого вода взялася брижами в старому рукаві Дунайця. Волосся на широкій шиї старости стало дибом.

І раптом земля посеред луки завирувала, здулася зеленим пагорбом, який одразу луснув і розсипався великим кротовищем біля самих ніг мадярів. Чоловіки захиталися і з криком попадали до глибокої ями. Троє хлопів, зарізяки, яких мало, а верещали, мов ті баби, наче їх живцем щось пожирало. Верещав також Касперек Меркль, бо й під ним розверзлася раптом кротова діра, і пан Брейнль теж верещав, хоч якраз біля нього ніяких дір не було. Тим часом земля на вершині кротовища затремтіла, і вилізла з неї потвора, товста, жаб’яча і грудкувата. Трьома стрибками наблизилася до Йозефа й смердюче клацнула пашекою.

Пан Брейнль розплакався й наробив у штани, а коли потвора штрикнула його рогами в опасистий живіт, він беркицьнувся на спину, дриґаючи ногами й руками, як перевернутий голічерева жук. Однак перш ніж потвора змогла його пожерти, з верб вискочив якийсь чоловік, пикою схожий на хама, хоча в жидівському халаті, й тарахнув палицею потвору по голові раз і другий, аж хрупнуло. Потвора розлючено плюнула, але селянин ухилився, і замість нього вона обхаркала пана Брейнля.

Хам у халаті віддухопелив ще потвору палицею по нирках, по попереку й по заду. Потвора загарчала й зарилася в землю швидше від капустянки, яку ще називають вовчком, і тільки її й бачили.

— Спасителю! — Йозеф, який весь тремтів, підповз до ніг таємничого прибульця. — Визволителю! Забери мене звідси… золотом засиплю…

— Ну, золото золотом, але справу кмину могли б, пане старосто, дещо швидше розглянути.

— Кмину? — Брейнль зробив міну ще дурнуватішу, ніж до цього.

— Кмину, кмину. — Хлоп у халаті допоміг Касперкові вибратися з розритої ями. Чеський хлопець зашварготів щось по-німецькому, видно, навіть за таких обставин не хотів паскудити своїх гарних губ жодною плебейською мовою. — Того кмину, що його Вікторин Богуш обклали податком, хоча це заборонено кодексом кайзера від вісімдесят шостого року. А згадайте ще й інші зловживання, яких допустилися Богуш і які описані в окремих листах. На які досі немає відповіді.

Староста не сказав, що не має звички хамам на листи відповідати. Він так трусився, що жодна думка не могла затриматися в його голові. Коли таємничий хлоп пішов допомогти мадярам вибратися на поверхню, Йозеф виблював у комишах, вертаючи весь свій кислий страх. Це допомогло йому трохи заспокоїтися і прояснило в голові.

На небо виповзли хмари, темні й розпухлі. Загриміло. Але вже не під землею, а звичайно, як збирається на грозу з блискавками й рясним дощем.

— Я знаю затишну корчму неподалік. Здалеку від дороги, але пиво варять добре і подають непоганий суп із галушками, — сказав хам, витираючи брудні від землі руки.

Мадяри, які нібито й слова по-польському не розуміли, пожвавилися й охоче покивали вусатими головами. Брейнль, однак, зволікав, у голові в нього товклися розповіді про розбійників, які зваблюють подорожніх до віддалених шинків і там перерізають їм горлянки. Аби виграти час, він наказав одному з угорців віддати штани, бо його власні були обісрані.

— Чи ж здоровий, мій старосто? Блідо так виглядаєш[14]. — Хам паскудно скривився, а службовець здригнувся, чуючи цю цитату з вуст темного хлопа. Випадковість, заспокоїв він себе. Кивнув мадярам.

— Веди, хаме.

Коли дісталися до корчми, лилося й блискало, аж верби гнулися до землі й плакали дощем. Кнайпа стояла в селі Пух і носила приємну назву «Алілуя». Господар був вихрестом і, як усі вихрести, звався Новак.

Брейнль і Шеля розмовляли допізна, і ніхто до пуття не