Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

продуктових відділах M&S, залюбки купують спідню білизну і ще вряди-годи прості речі, як-от футболки. Решту одягу там майже не купують, хіба щось для дітей, і що вже напевне — ніколи не купують нічого з логотипами. Це ж одразу буде видно, що річ з M&S! Вони ніколи не куплять там сукню, крутять носом на взуття M&S, хоч би яке воно було зручне і якісне. У M&S можна купувати рушники і постільну білизну, а от дивани, штори і подушки — ні.

Середній клас також купує їжу в M&S, однак ті, хто мають скромніший бюджет, не закуповують там увесь споживчий кошик на тиждень. Вони скаржаться трохи (одне одному, не M&S) на високі ціни у продуктовому відділі, але вмовляють себе, що за якісні продукти можна й переплатити. А потім йдуть у «Sainsbury’s» по пластівці та туалетний папір. В M&S вони купують більше одягу, зокрема й принтованого і візерунчастого, ніж верхівка середнього класу. Вони залюбки купують там дивани, подушки і штори! А от їхні діти, особливо підлітки, можуть вернути носа від одягу, купленого в M&S, але не з причин класової сегрегації, а просто через бажання одягатися в модніші бренди.

Низи середнього класу і верхівка робочого класу, яка стрімко пнеться вгору, якщо й купує їжу в M&S, то виключно, щоб потішити себе — дехто, особливо ті, в кого є маленькі діти, розглядає готові страви із M&S як альтернативу походу до ресторану. Для них це щось на зразок втіхи, яку собі можна дозволити, скажімо, раз на тиждень. Вони не можуть купувати тут їжу на щодень, а ті, хто так роблять, на їхню думку, просто «смітять грошима». «Моя невістка всі овочі, всі миючі засоби та все-все купує в Маркзі, от дурна корова, — якось, зневажливо і незадоволено пирхаючи, розповіла мені одна літня пані. — Та це якась показуха! Вона думає, що краща за нас!» Середнячки, особливо ті ощадливі, респектабельні та економні, вважають, що одяг M&S досить «добрий на свої гроші»: «не дешевий, ясно, але якісний». Дехто з низів середнього класу вважає, що й подушки, покривала та рушники там вартує купити, та багато хто думає, що «вони гарні, та трохи задорогі».

Тож якщо вам треба швиденько визначити, до якого класу належить покупчиня-англійка, то не питайте про походження, статки чи роботу, не питайте, скільки коштує її помешкання (всі питання з цього списку і так небачено грубі), а запитайте натомість, що вона купує, а чого не купить нізащо у «Marks&Spencer». Я навмисно кажу «її», адже на цей тест можна покладатися лише з жінками — чоловіки зазвичай перебувають у блаженному невіданні про зяючу соціальну прірву між трусами, купленими в M&S, і там же придбаною квітчастою сукенкою.

Домашні тварини і «ПЕСикет»

Для англійців тримати домашніх тварин — це не так хобі, як спосіб життя! Власне, термін «тримати тварин» неточний і неправильний. Він і близько не передає нашого захоплення тваринами. Якщо дім для англійця є замком, то справжній король замку — його собака. Деінде у світі люди купують розкішні п’ятизіркові собачі будки і встелені шовком кошички для тварин, англійці ж віддають тваринкам у розпорядження увесь дім! Нашим песикам і котикам згідно з неписаними правилами можна розлягтися на дивані або на кріслі, їм можна окупувати найкраще місце перед каміном або перед телевізором. Їм дістається незрівнянно більше уваги, любові, вдячності, підтримки та «якісного часу», аніж дітям. Часто і їжа їм дістається якісніша. Уявіть собі най-найрозбещеніше, люблене і обожнюване італійське bambino, і ви наблизитесь до розуміння, що таке домашня тваринка в Англії. Королівське товариство захисту прав тварин з’явилося в нас поперед Королівського товариства захисту прав дітей, яке явно було створено за зразком та подобою того першого.

Чому так? Чому англійці такі завернуті на тваринах? Адже тварин тримають всюди, а в деяких наших колишніх колоніях тварин обожнюють майже так само, як і в нас. І все-таки англійці на весь світ славляться безмежною любов’ю до домашніх улюбленців, з чого, до слова, дуже потішаються іноземці. Американці, щоправда, перевершили нас у нестримній любові та безмежній щедрості до домашніх улюбленців — тільки-но гляньте на ці сопливі, сльозливі фільми про песиків і котиків, розкішні кладовища для домашніх тваринок, вишукані іграшки і собачок, вбраних у немислимі дизайнерські костюмчики. Зрештою, американці завжди утирають нам носа, коли йдеться про тринькання грошей та бездумний консюмеризм.

В англійців з домашніми улюбленцями все інакше: наші тваринки — це щось більше, ніж просто індикатор статусу (хоча й таку функцію вони теж виконують), і наша любов до них виходить за рамки банальної сентиментальності. Часто кажуть, що до тварин ми ставимося, як до людей. Та це не так. Ви що не знаєте, як ми трактуємо людей? Де ж так холодно та вороже можна ставитися до тваринок! Окей, я перебільшую. Трішки. Та справа в тому, що ми справді набагато відкритіші, чуйніші, сердечніші та відвертіші у виявленні почуттів до тваринок, ніж до істот одного з нами виду.

Пересічні англійці старанно уникають соціальних контактів із людьми і зазвичай впадають у стан агресії чи стають вкрай незграбними, коли спілкування не уникнути. Щоправда в них є набір фасилітаторів та «полегшувачів», які якось спрощують життя. А от жваву розмову з песиком вони можуть розпочати на раз! Навіть із чужим, з яким їх ще не познайомили як слід. Забувши про накрохмалену штивність, англієць вибухне радісними привітаннями: «Привіііт! — вигукне він, — як тебе звуть? Звідки ти такий чудовий взявся? Друже, хочеш шматочок моєї канапки? Ага, смачненька, правда ж? Ану, ходи сюди, сідай коло мене! Тут повно місця!»

Бачите? Англійці таки спроможні на справжню середземноморську гостинність, сердечність та відкритість! Ми можемо бути такими ж відкритими до спілкування, товариськими, емоційними та контактними, як всі ці так звані «контактні культури». Просто ми ці риси демонструємо виключно у спілкуванні з тваринами! І їх, на противагу нашим побратимам-англійцям, не відштовхує і не спантеличує така зовсім неанглійська емоційність. Тож зовсім не дивно, що тварини нам такі дорогі: для багатьох англійців спілкування з домашніми тваринками — це єдино можливий теплий, відкритий, емоційний контакт з живими істотами.

Одна моя знайома американка тиждень гостювала — хоч правильніше було б сказати мучилась — у доволі типовому англійському домі, де царювали двоє великих, шалених і хронічно неслухняних собак. Слабодухі господарі безперервно говорили до псів, не фільтруючи потік свідомості, потурали усім вибрикам і щиро тішилися шкодам, які ті псиська виробляли. Вона пожалілася мені, що у господарів «ненормальні», «нездорові» і «неправильні» стосунки з улюбленцями. «Ні, ти не розумієш, — пояснила я їй. — Це, скоріш за все, єдині нормальні, здорові і правильні стосунки, які ці люди мають!» Однак, вона виявилась досить спостережливою і зразу вловила одне важливе правило англійського «ПЕСикету», а саме — категоричну заборону критикувати чужих домашніх тваринок. Як би зле не поводився паршивець, ногограй,