Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

– На короткий термін ще приїхав у жовтні. Він тоді у Житомирі зустрічався і розмовляв з братом Андрієм та сестрою Сніжаною, але діти нічого з тієї розмови мені так і не переповіли. Він, як відчував, що може статися щось непоправне, так як зібрав та оформив всі необхідні документи, які потребували його підпису.

А то, якось, пішов до Андрія, пити пиво разом і затримався у нього. Раз за разом дзвонили до нього: то дружина Наталя, то сестра Сніжана. Він тоді з сумом сказав у слухавку: «Наталю, дай мені посидіти з братом, може, я востаннє п’ю з ним пиво...»

– Вдома у бабусі є куточок, де стоїть портрет тата Саші. Я таткові приношу букети назбираних кленових листочків та кладу свої улюблені цукерки, щоб у нього було гарно і він міг поласувати смачненьким. А ще я полюбляю співати. Ось послухай.

Я дивлюся на тебе з небес, моя донечко,
Синьоока, світловолоса.
Я люблю тебе ніжно дуже,
Моя сонячна і кирпата!

Роман Стецьків, у 2014 році командир 3 гсабатр 1 ГСАДн:

– Переломним у діях моєї батареї виявився момент під час нашого перебування на Веселій Горі, коли регулярні кадрові підрозділи Російської Федерації почали відтискати українські війська і я отримав наказ зайняти вогневу позицію на тридцять-сорок кілометрів за лінією фронту. Ми перемістилися за річку Сіверський Донець, кілометрах в п’ятнадцяти від околиць міста Щастя, на лінію, яка зараз є лінією розмежування між Україною та ЛНР. Базовий табір розташували неподалік від населеного пункту Новоайдар. 

Тетяна Леонідівна Артемчук (Павлюк), мама:

– В одній з телефонних розмов Сашко повідомив, що з побратимами відвідували дитячий будинок, де один з хлопчиків назвав його татом і він прийняв рішення всиновити його після звільнення зі служби. Сказав: «Серце крається, як згадаю цю дитину. Він підійшов до мене, взяв за руку і промовив одне тільки слово: “Тато”».

Роман Стецьків, у 2014 році командир 3 гсабатр 1 ГСАДн:

– Перемир’я, яке оголосили на початку вересня, дало нам змогу спокійно обладнати свої позиції. А в десятих числах вересня знову надійшла команда «по місцям». 

З другої половини вересня по 5 грудня 2014 року вогонь з наших стволів не переставав линути, їм навіть ніколи було остигати. Батарея перебувала у коловороті постійних переміщень та вогневих завдань.

Захисник, вже вкотре за останній рік, вдягнувши військову форму та, закинувши на плечі рюкзак, прощався з сім’єю. На його серце лягла невимовна туга. Він не хотів повертатися в зону АТО, але знав, що має бути там, де ворог шматує його країну, де залишилися побратими, де страх та смерть завжди поряд з ним. 

– Чи можна вважати за мужність повернення до пекла? – невдало спробував пожартувати з дружиною. У відповідь жінка міцно притислася до його грудей, не в змозі стримати сльози, але намагаючись не заголосити, щоб не налякати трирічну донечку, яка стояла біля них, тримаючись однією рукою за поділ маминого плаття, а другою за армійські штани тата. Наталка глибоко вдихала запах коханого, щоб насититися ним до наступного його повернення з війни.

– Тато, ти куди? – безтурботно запитала Злата, дивлячись на батька знизу догори. – Ми собачу буду вже збудували, а що ще маємо змайструвати?

– Тато поб’є поганих дядьків, повернеться додому ось тоді і займемося іншими хатніми справами, – відповів чоловік, ніжно погладивши золотаве волосся доньки.

Тетяна Леонідівна Артемчук (Павлюк), мама:

– Син поїхав, а мене не полишало передчуття, що має статися щось недобре. Останні дні перед його загибеллю невимовно важко було на душі, спокій зовсім полишив мене. 

2 листопада 2014 року припало на неділю, якраз на моє професійне свято – працівника соціальної сфери. День видався холодним та непривітним, якраз таким, яким був мій настрій. Щоб знайти хоча б якусь розраду, вирішила перевідати сина Андрія у Житомирі…

17 годин 20 хвилин, пам’ятаю як зараз, дзвонить сусідка і каже, щоб терміново поверталася до хати, так як виникли негаразди по господарству. Повернулася у село, але до двору ніяк не могла потрапити – все, чомусь, блукала вулицями. Я ще не знала, що мій син загинув, але серце відчувало втрату. Він в суботу мені телефонував і я, після розмови з ним, дуже плакала. В слухавку плакати не наважувалася. Коли влітку від нього сім днів не було ніякої звістки, я тоді підняла на ноги і Бердичів, і Житомир, щоб вияснити, чому не дає про себе знати, чи все з ним добре, може поранений, але ж живий. Коли Сашко, нарешті, зателефонував, а я відразу і розридалася, почувши рідний голос, то він попередив: «Мамо, не плачте, мені тут і так важко. Будете плакати, то будемо спілкуватися через Сніжану з Андрієм та Наталку». 

У жовтні якось Наташа телефонувала: «Мамо, Саші терміново потрібні шкарпетки» – він дуже боявся холоду. Я йому ще до шкарпеток поклала цігейкову тілогрійку. Співслужбовці, коли приїхали на поховання, розповідали, що він з тією тілогрійкою не розставався, але в той чорний день чомусь не вдягнув… 

В понеділок повернулася з роботи. Якраз знімала курточку, як подзвонила невістка і запитала: «Мамо, ви стоїте чи сидите?». Відразу зрозуміла, що щось сталося з Сашком. Вона і сказала: «Нашого Саші більше немає».