Читати книгу - "Бос для двох, Уляся Смольська"

Я стояла біля столу, стискаючи руки в кулаки так сильно, що аж суглоби побіліли. Мамині останні слова все ще відлунювали у моїй свідомості, залишаючи по собі гіркий присмак. 

"Ти зруйнувала моє життя!" — ці слова звучали в моїй голові, мов різкі удари, від яких не так просто було відійти. Але водночас, глибоко всередині, я розуміла: більше це мене не зламає.

Я сіла за стіл, схилила голову на руки і на мить закрила очі. Хвиля відчаю накотилася, але я відштовхнула її, намагаючись знайти хоч якийсь спокій. Моя мати намагалася знищити мене — як професійно, так і особисто. І хоч я дала їй відсіч, гіркий біль заполонив мою душу. Це була моя мати, людина, яка мала б підтримувати і захищати мене, а не руйнувати. Я сумнівалася, чи зможу колись пробачити їй.

Раптом двері відчинились. Я здригнулася, бо подумала, мати повернулася, але, озирнувшись, побачила на порозі Дениса. Він зайшов у кабінет, його очі уважно спостерігали за мною, намагаючись зрозуміти мій стан.

— Як ти? — тихо запитав він, закриваючи двері за собою.

Я глибоко вдихнула і зітхнула, намагаючись змусити себе посміхнутися.

— Якось тримаюся, — відповіла я з напруженою усмішкою, хоча в голосі звучала втома. — Мама була тут…

Денис стулив губи, підходячи ближче.

— Я вже чув, що сталося, — промовив він, обережно кладучи руку мені на плече. — Вона втратила контроль над ситуацією, і це злякало її більше, ніж що-небудь інше.

Його слова мали сенс. Мама ніколи не вміла приймати поразку, а тут вона програла у своїй найголовнішій грі — спробі маніпулювати мною, зруйнувати моє життя, щоб врятувати власне. Але ця поразка боліла не тільки їй. Її злість і гнів потрапили прямо в моє серце, і я відчувала, як вони в'їдаються в мене, залишаючи шрами.

— Вона - моя мати, — тихо промовила я, опускаючи очі. — І я не можу просто так відкинути цей факт, навіть якщо вона діяла як ворог.

Денис схилився трохи ближче, м'яко торкаючись мого плеча, і заглянув мені в очі.

— Інно, ти не повинна себе звинувачувати, — сказав він з теплом у голосі. — Ти пройшла через усе це і залишилася собою, не давши їй знищити твою душу. А це важливіше за все.

Його слова дали мені відчуття підтримки, якої мені так бракувало. Я кивнула, але в серці все ще залишався гіркий присмак від конфлікту з мамою. Її маніпуляції, інтриги — вони не просто зачепили мене, вони змінили щось всередині.

— Я не впевнена, що мені варто залишатися тут сьогодні, — зізналася я, подивившись на Дениса. — Мені треба час, щоб усе це переварити.

Денис кивнув, в його погляді читалося розуміння.

— Звісно, — погодився він. — Можливо, прогуляємося? Тобі потрібно трохи відпочити. І мені також. Ми обидва пережили дуже складний період.

Я задумалася на мить, ще раз глибоко вдихнувши. Він мав рацію — мені дійсно потрібен час, щоб переварити всі події і звільнитися від цього тягаря. Зараз мені потрібен той, кому я можу довіряти. Той, хто зможе допомогти мені знайти новий шлях. І це був Денис.

— Гаразд, — відповіла я з легким кивком. — Думаю, це хороша ідея.

Денис усміхнувся і простягнув мені руку. Я взяла його за руку, відчуваючи, як тепло його пальців трохи заспокоює мене. Ми вийшли з офісу, залишивши позаду всі інтриги та плітки, і вирушили на вулицю.

Осінній парк зустрів нас холодним, але освіжаючим вітром. Дерева вже почали скидати свої золоті й багряні листки, а повітря було наповнене запахом вогкості та перших ознак майбутньої зими. Ми йшли поруч, мовчки насолоджуючись тишею. Кожен крок на цьому шляху віддаляв мене від болю і хаосу, які панували всередині офісу, та наближав до спокою і ясності.

Денис злегка стиснув мою руку, привертаючи увагу.

— Ми знову разом, — сказав він тихо, але впевнено. — І я не хочу більше жодних таємниць між нами.

Я подивилася йому в очі і побачила там той самий намір — відтепер тільки чесність і довіра.

— Я теж, — погодилася я.

Після прогулянки парком Денис запропонував поїхати до нього додому. Коли ми приїхали, він допоміг мені вийти з машини, був як завжди уважний і турботливий. Ми зайшли до квартири, він зробив нам кави, поки я грілася біля каміну.

— Інно, нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи на диван і жестом запрошуючи мене сісти поруч.

Серце раптом почало битися швидше. Я завмерла, спробувала заспокоїти себе, але щось у його тоні змусило мене нервувати.