Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

На терасу виходимо по одному: спочатку Степан, потім я. Прохолодне, морозне повітря прояснює думки. Трохи втихомирює лють.

― Донесеш баті? ― нахабно спльовує через поруччя.

― Не донесу, розповім, ― бісить оце дитяче “донесеш”, наче ми в першому класі й хтось підклав вчительці на стільчик кнопку. ― Ти порушуєш закон! Підставляєш батьків! Кінець кінцем, загрожуєш оточуючим та собі, керуючи машиною в нетверезому стані! Невже до тебе не доходить?

― Нічого я не порушую. Мені повернули права. 

― Невже чесним способом?

Виклично здіймає брови. 

Ця його викличність остаточно виводить з рівноваги. Напад на Діану, злиті дані, безсердечність і безвідповідальність. Ледь стримуюсь, щоб не заїхати по пиці. 

― Чого завмер? ― нахабно усміхається. ― Як там моя колишня? Вогонь, так? Згадую яка вона дика кішка в ліжку… ― мружиться. ― Скажи, коли моя Ді тобі набридне. Я заберу. Пару раз покатаюсь… 

Коли кулак залітає в щелепу, від здивування широко розплющує очі. Наче не вірить, що я міг вдарити. Я й сам не вірю. Хіба кулаки ― то спосіб розв'язати проблеми. Ми ж не підлітки. 

Але інколи доводиться забувати, що ти в цивілізованому світі. Рефлекси беруть гору, попри холодний розум, попри всю мою стриманість. Діана ― вона єдина, хто пробуджує в мені той одвічний, буквально всотаний з молоком матері інстинкт захищати. Захищати попри все, за будь-яку ціну. Від усіх! 

― Ти що? ― округлює очі, тре рукою губу, розмазуючи кров по підборіддю. Стьопку ніколи в житті не били, ніхто, ні за яких обставин. Не вчили ременем, не ляпали по дупі. ― Через дівку? Ця шльондра сама липла до мене! На маминому дні народженні. Вішалась, мабуть, буха. Аліна бачила!

Я не витримую, знову луплю.

― Стули пельку! 

Слухати огидну брехню просто немає сил.

Втягує голову в плечі, відступає до стіни й повільно сідає навпочіпки. Знову витирає рота долонею. Стьопка завжди таким був. Язик без кісток, а як доходить до діла ― в кущі. 

― Це тобі і за Діану. І за брехню. І за зраду!

― Марк! ― мама звісно ж не витримує, вибігає до Стьопи. 

Присідає біля нього, намагаючись роздивитись рану. А мені на диво байдуже.

― За злив з мого комп'ютера інфи! Камери тебе зняли. Я цілком можу подати в суд. І подам, якщо наблизишся! 

Блефую. На відео не видно, що робив Стьопка, воно не може слугувати доказом. Але звідки йому знати. 

― Ти ж знаєш, що за промислове шпигунство є стаття? ― добиваю, що сумнівів не залишилось.

― Марку! Марку! ― губи мами тремтять від емоцій. ― Як так можна! Все через ту дівку? Ви ж брати!

― Більше ні. Він мені не брат. Я скидаю з себе відповідальність за нього, ― карбую, піймавши її погляд. Так, щоб дійсно дійшло.

― Це все твоя Діана! ― схлипує. 

― До чого тут Діана. Ти чуєш мене, мам? ― втомлено проводжу рукою по волоссю. ― Він шпигував на конкурентів! І навіть цього не заперечує. 

Й знати не хочу, як вони вийшли на цього дурня і що йому запропонували. Це не важливо. Важливо, що він погодився. Шпигував за мною, за рідним братом. Підставив, ледь не позбавив роботи!

― Я впевнена, ти все не так зрозумів, ― повертається до брата. Прибирає звичним до болю, ласкавим жестом розтріпаного чуба. ― Так, Стьопочка?

Роздратовано відхиляється від її руки й криво посміхається. Знаю цю його капосну посмішку.

― Подумаєш, дещо скопіював. Така проблема. Занадто все у тебе гладко виходило, правильно… ― цідить зі знущально. ― Хотів, щоб ти відчув, як це коли все летить в дупу. Хоч раз побув на моєму місці невдахи. До того ж батя мені гроші не давав. Жити ж на щось треба… 

― Дурень! ― гидливо випльовую.

Розвертаюсь і йду. Не чую, що там кричить навздогін. Що мама воркоче до нього, втішаючи як завжди. Навіть образи нема, що знову прийняли не мою сторону. Байдуже. Дійсно байдуже.