Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Він сів за стіл, не зводячи з мене очей.

— Ти рішуче налаштований це зробити? — запитав він у мене.

— Цілком, — відповів я.

— Ти розумієш, що цим можеш завдати собі ж шкоди, що ніхто не в змозі буде тобі допомогти і що весь статок, який належить тобі і, певна річ, твоїм спадкоємцям, може просто зникнути?

— Так, і я готовий ризикнути.

Він похитав головою і зітхнув. Потім підвівся з крісла, поглянув у вікно і знову сів.

— Її радник, синьйор Рейнальді, знає? — запитав він.

— Певна річ, що ні, — відповів я.

— Як шкода, що ти не розповів мені про цей документ раніше, Філіпе, — промовив він. — Я обговорив би його з ним. Він здався мені людиною розважливою. Того вечора у нас була розмова. Я зайшов надто далеко і розповів про свої тривоги з приводу перевищення кредиту. Він визнав, що вся річ у марнотратстві, як і завжди. Що ця її звичка призвела до неприємностей не тільки з Емброузом, але і з її першим чоловіком, Санґаллетті. Він запевнив мене, що тільки він сам, синьйор Рейнальді, знає, як із нею справлятися.

— Мені байдуже, що він вам розповів, — сказав я. — Він мені не подобається, і я певен, що цей аргумент він використовує з власною метою. Він сподівається повернути її до Флоренції.

Мій хрещений батько ще раз пильно на мене поглянув.

— Філіпе, — сказав він, — пробач, що питаю, адже це особисте, та я знаю тебе від народження. Ти зовсім утратив голову через свою кузину Рейчел?

Я відчув, як горять мої щоки, та не відвів погляду.

— Не розумію, про що ви, — сказав я. — Втрачати голову — вираз несерйозний та напрочуд неприємний. Я поважаю та шаную свою кузину Рейчел більше, ніж хто-небудь інший.

— Я хотів сказати тобі це раніше, — мовив він. — Ходить багато пліток, Філіпе, стосовно такого затяжного гостювання у твоєму домі. Скажу навіть більше: все графство перешіптується з цього приводу.

— То й нехай, — сказав я. — Після завтрашнього дня в них буде новий привід для пліток. Передачу майна та статку важко втримати в таємниці.

— Якщо твоя кузина Рейчел жінка розумна й бажає зберегти почуття власної гідності, — мовив він, — то поїде до Лондона або ж запропонує тобі переїхати в інше місце. Нинішня ж ситуація шкодить вам обом.

Я мовчав. Лише одна річ мала значення — його підпис на документі.

— Звісно, — продовжив він, — на майбутнє існує тільки одна можливість припинити плітки. І, згідно з цим документом, тільки одна можливість уникнути передачі цього майна. Вона знову має вийти заміж.

— Це дуже малоймовірно, — сказав я.

— Я так розумію, — мовив він, — сам ти не думав просити її руки?

І знову моє обличчя зашарілося.

— Я не посмів би так учинити, — сказав я. — І вона б не погодилася.

— Філіпе, мені це все дуже не подобається, — сказав він. — Тепер я взагалі шкодую, що вона приїхала до Англії. Однак уже пізно шкодувати. Що ж, гаразд, підписуй. І приймай на себе всі наслідки власних дій.

Я взяв перо і написав на документі своє ім’я. Він спостерігав за мною своїм серйозним, спокійним поглядом.

— Бувають жінки, Філіпе, — промовив він, — і дуже часто гарні жінки, які самі того не відаючи, приносять лихо. Все, до чого вони торкаються, якимсь чином обертається трагедією. Не знаю, нащо воно тобі, та я відчував, що мушу це сказати.

І за цим він засвідчив мій підпис на довгому сувої документа.

— Гадаю, — сказав він, — Луїзи ти не чекатимеш?

— Мабуть, ні, — відповів я, а потім м’якше додав: — Якщо ви завтра ввечері вільні, приїжджайте на обід, вип’ємо за моє здоров’я.

Якусь мить він помовчав.

— Не певен, що ми будемо вільні, — сказав він. — У будь-якому разі я надішлю тобі звістку опівдні.

Я чітко бачив, як він не бажає з нами зустрічатися і як ніяково йому відмовлятися від запрошення. Всю цю передачу майна він сприйняв куди спокійніше, ніж я очікував, не було наполегливих умовлянь, безкінечних лекцій, хоча, певно, він просто надто добре мене знав і не сподівався, що щось подібне зможе вплинути на моє рішення.

Те, що він у розпачі та неабияк спантеличений, я зрозумів із того, як серйозно він поводився. Я був радий, що розмова не зайшла про сімейні коштовності. Той факт, що вони сховані в овочевому кошику в моїй шафі, міг би стати останньою краплею.

Я повертався додому, згадуючи, в якому піднесеному настрої робив це минулого разу, після відвідин юриста Тьюїна в Бодміні, і як зустрів у власній вітальні Рейнальді. Сьогодні цього вже не станеться. За три минулі тижні весна набрала сили, було тепло, неначе в травні. Як і всі провісники погоди, мої фермери хитали головами та пророкували лихо. Прийдуть пізні морози, поб’ють розквітлі бруньки і знищать зернові у сухому ґрунті. В той останній день березня, гадаю, мені було байдуже, станься хоч голод, хоч потоп, хоч землетрус.

Сонце тонуло в західній затоці, заливаючи полум’ям спокійне небо, затемняючи воду, а округле обличчя майже повного місяця ясніло понад Східними пагорбами. Саме так, подумалося мені, відчуває сп’янілий чоловік швидкоплинний вечірній час. Я все бачив не туманно, а з чіткістю захмелілої людини.

Щойно я в’їхав до парку, як мені здалося, ніби я відчув себе у казці: навіть худоба, плентаючись униз попити води із корита біля ставка, була схожа на чарівних звірів, зливаючись у моїх очах воєдино із навколишньою красою. Галки мостилися високо, гойдаючи свої неохайні гнізда на верхівках дерев обіч алеї, а з боку будинку та стаєнь із димарів звивався синій дим, і мені було чути дзенькіт відер у дворі, пересвист робітників, скавуління цуценят з їхніх будок. Усе те, що віддавна було моїм, таким знайомим та облюбованим ще з самого малечку, тепер набувало нового чару.

Я надто добре пообідав опівдні й не відчував голоду, але пити хотілося, тож я вдосталь напився прохолодної чистої води з криниці у внутрішньому дворі.

Трохи пожартував із хлопцями, доки вони замикали на засув задні двері та зачиняли ставні. Вони знали, що завтра в мене день народження, і пошепки переповіли, що Сікомб замовив для мене свій портрет, намагаючись зберегти це в таємниці, і сказав їм, що я неодмінно маю повісити його на панелі у вестибюлі, поряд із портретами моїх предків. Я урочисто повідомив, що тільки так і вчиню. І потім усі