Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

О дев’ятій нуль п’ять зайшли Ягуш у мантії й окулярі та решта суддів. Зібралися й усі адвокати: доктор Зайдель, доктор Мір і доктор Нойвірт – адвокати відповідно Сташинського, Дарії Ребет і Ярослави Бандери. Дарія Ребет і її двадцятирічний син Андрій чекали цього дня з особливими почуттями: Сташинський мав свідчити про убивство Лева Ребета. На відміну від бандерівців, які мали тісний зв’язок із західнонімецькою контррозвідкою, у Ребетів не було інсайдерської інформації про вбивцю. Як згадував потім Андрій Ребет, про те, що батька убив агент КДБ, вони дізналися з газет[338].

Багатьох цікавило питання, чому КДБ вирішив ліквідувати саме Лева Ребета, журналіста, який не мав зв’язку зі спецслужбами і не був причетний до таємних операцій у Радянському Союзі. Андрій згадував, що більшість батькових політичних союзників емігрували до США і його родина теж планувала переїхати до Північної Америки. Батько навіть почав учитися на слюсаря, але Дарія відмовилася їхати за океан, і тому вони лишилися в Німеччині. Це саме питання – чому Ребета ліквідували на два роки раніше – цікавило й бандерівців: вони роками доводили свою, а не Ребета, першість у боротьбі з радянським режимом. Мало того, заявляли, що Ребетова опозиція підриває єдність національного табору і грає на руку «совєтам». Після одкровень Сташинського в бандерівських колах ходила чутка, що Ребета вибрали просто тому, щоб агент потренувався перед убивством Бандери. Циніки прямо казали, що, випробувавши пістолет-спрей на собаці, чекісти перейшли на людей, і першим виявився Ребет[339].

У березні 1962 року Ганс Нойвірт у записці, адресованій слідчому судді Фріцу фон Енгельбрехнету, пояснював, чому Ребета вибрали першою мішенню Сташинського. Він писав, що лідери бандерівської фракції заперечують версію, ніби Сташинський убив Ребета тільки для практики. Вони виходили з раціональних міркувань, що «більшовики є занадто добрі і тверезі калькулятори, щоб виставляти себе на ризик передчасної компрометації без прямої мети і користі». Але іншої теорії у бандерівського проводу не було. Вони вважали, що виступ Ребета проти Бандери відповідає інтересам КДБ, і не могли пояснити мотивів комітету. «Отже, – писав Нойвірт, – немає прямого мотиву, чому більшовики мали б ліквідувати Ребета. Він для них був радше корисний через опозиційну діяльність». Ця записка зрештою потрапила до рук Дарії Ребет, була опублікована і спрацювала на утвердження атмосфери недовіри між двома націоналістичними групами[340].

Новий раунд запитань Гайнрих Ягуш почав з того, що показав Сташинському фотографію, на якій той упізнав Лева Ребета. Потім суддя зачитав коротку біографію Ребета – навчання у Львівському університеті, керівництво націоналістичним підпіллям після арешту Бандери 1934 року, участь в уряді незалежної України, проголошеної 1941-го проти волі німців, ув’язнення в Освєнцімі, розрив з Бандерою і редагування газети, яка стала платформою демократичної опозиції в націоналістичному таборі. Закінчивши з біографією, Ягуш поставив Сташинському відкрите запитання:

– Що ви можете сказати стосовно Ребета?

Богдан знав тільки те, що йому розповів Деймон: що Ребет ідеолог націоналістів і редактор газети. Ребет завжди фігурував у негативному контексті, мовляв, націоналістичні газети поширюють антирадянську пропаганду й закликають емігрантів не повертатися на батьківщину. Жодних статей Ребета Сташинський не читав. На відміну від колеги по ремеслу Ніколая Хохлова, який начитався статей російського емігранта Георгія Околовича і не виконав завдання, Сташинський не мав жодного інтелектуального чи емоційного зв’язку зі своєю майбутньою жертвою[341].

Присутні із затамованим подихом слухали сповідь убивці. У квітні 1957 року, отримавши від Деймона фотографію і характеристику Ребета, Сташинський під іменем Зіґфрід Драґер вилетів до Мюнхена. Він мав встановити, де Ребет живе. Планів начальства стосовно Ребета він не знав і, як було заведено в КДБ, не допитувався. Але знав, що Івану Бисазі, з яким Сташинський уже давно мав контакти, веліли підготувати ґрунт для викрадення Ребета. Бисага на той момент уже був у Радянському Союзі, і про намір підсипати щось Ребету зі Сташинським ніхто більше не говорив. Деймон хотів знати домашню адресу Ребета, і з кількох спроб Сташинський її з’ясував. Наступне завдання йому дали влітку 1957 року: Сташинського попросили перевірити, чи є в під’їзді будинку Ребета поштові скриньки. Можливо, чекісти думали підкласти бомбу в пошту або планували вбити його в під’їзді. Усієї картини Сташинський не знав.

Плани КДБ на Ребета змінилися навесні-влітку 1957 року. Бисаги вже не було, інших наближених до Ребета людей чекісти не мали і, ймовірно, вибрали «сценарій Околовича» – не викрадати, а ліквідувати незручного журналіста. У вересні вони визначилися зі зброєю – пістолет-спрей, заряджений ампулою з отрутою. Про нову технологію ще не знав ні Сташинський, ні його куратор Деймон. Але загадковий чоловік із Москви, який привіз пістолет у Карлсхорст, сказав їм, що зброю вже успішно використовували. Виникало враження, ніби він знає, що каже. Приїзд цього чоловіка збігся в часі із замахом на агента-зрадника Ніколая Хохлова. На конференції у Франкфурті йому підлили в каву радіоактивний талій – у ремеслі убивати це було щось нове. Хохлов дивом вижив[342].

– Чи ви вже колись бачили це знаряддя? – спитав Ягуш, показавши Сташинському трубку завдовжки сантиметрів вісімнадцять, яка нагадувала велику ручку. «У залі раптово запала смертельна тиша. Очі всіх присутніх прикуті до Сташинського», – вів репортаж Вітошинський. Сташинський відповів, що цю трубку відтворили на основі креслення, яке він зробив на прохання поліції. Суддя спитав, чи цей об’єкт ідентичний тому, що привіз чоловік із Москви. Роздивившись трубку, Сташинський відповів, що завдовжки репліка така сама, але трохи важча за оригінал.

«Він перекладає модель цієї зброї з руки до руки, розкручує і закручує його та погоджується, що апарат “у принципі подібний до справжнього”, яким він убивав, але все ж таки дещо різниться від оригіналу», – писав Вітошинський. Журналіст задався питанням: а що як такі пістолети-спреї виробляють у промислових масштабах? Скільки «серцевих нападів» влаштували опонентам московського режиму? «Ніхто не може на те питання відповісти, – писав Вітошинський. – Можливо, багато взагалі тікають від відповіді на те запитання, заспокоюючи себе, що ідеться тільки про два атентати, до яких Сташинський зізнався»[343].

Коли восени 1961 року про Сташинського дізналася широка публіка, багато емігрантів-українців запідозрили, що першою жертвою чекістських технологій став Данило Скоропадський, цілком собі здоровий п’ятдесятичотирирічний син Павла Скоропадського. Родина Скоропадських була найбільшим шансом України на свою керівну династію після Першої світової війни і революції. Павло Скоропадський, офіцер російської армії і нащадок знаменитої старшинської родини, прийняв титул гетьмана і за підтримки німців вісім місяців правив Україною у 1918 році. Його правління – найтриваліший більш-менш стабільний період у вирі української революції. Наприкінці 1918 року німці пішли, більшовики