Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (02.12)

Сьогоднішній день був… порожнім. Я буквально спала весь день. Очі відкрились — сонце вже майже сідає. Навіть не пам’ятаю, як проходив ранок. Просто закуталась у ковдру і занурилась у такий солодкий, тягучий сон, ніби мій організм вирішив сам усе вирішити — і тіло, і думки, і тривоги.

Я не вставала з ліжка. Взагалі. Лежала, ніби стала частиною простирадла. Мама кілька разів заходила — приносила чай, щось шепотіла, поправляла мені ковдру, як у дитинстві. Я кивала, дякувала… і знову заплющувала очі.

Анжела написала:
“Жива?”

Я відповіла:
“Напівспляча.”

Навіть Денис не діставав — ні дзвінків, ні повідомлень. Можливо, Анжела йому сказала, що я вирішила день після Дня народження провести в режимі “збереження енергії”.

І, якщо чесно, мені було байдуже.
Іноді треба дозволити собі просто… бути. Просто лежати. Просто не думати. Просто дихати.

Завтра все знову закрутиться. А сьогодні — пауза.
Я і мій маленький всесвіт усередині — ми спали. І нам було добре.

---
Віка (03.12)

Прокинулася — а відчуття, ніби мене переїхав трамвай. Голова важка, тіло ватне, і як тільки спробувала піднятися — живіт стиснуло хвилею нудоти. Лежала кілька хвилин, дивлячись у стелю, переконуючи себе, що треба. Я вагітна. І сильна. І повинна вставати. Хоча б спробувати.

— Мам, я в школу, — крикнула я, вдягаючи кофту навиворіт (і тільки потім це помітивши).

Дорогою нудило знову, але я трималась — зупинилась біля дерева, глибоко подихала. І як не дивно — не знудило. Маленька перемога, яка змусила мене навіть усміхнутись.

Коли я увійшла в школу, коридор ще був напівпорожній. І тут я побачила його — Дениса. Він одразу помітив мене, підійшов, як завжди лагідний, але сьогодні в його очах було щось особливе — тривога, турбота... і бажання.

— Привіт, — прошепотіла я, піднімаючи голову, а він ніжно взяв мене за руку.

— Пішли, я тебе дещо хочу, — сказав таємничо і повів у тихий коридор, де не було нікого.

І вже там — поцілунки, пристрасть… і мій біль, який усе зламав …я вся стиснулась, коли відчула різку, рвучку біль. Вона пройшла хвилею по всьому животі, як удар зсередини. Я мимоволі відштовхнула Дениса, хапаючись за стіну, намагаючись не впасти.

— Віка? — стривожено прошепотів Денис. — Що з тобою?

Я хотіла щось сказати, але зі мною сталося найстрашніше — я відчула, як щось тепле почало стікати по ногах. Опустивши погляд вниз, я побачила на темних штанах червону пляму.

— Ні… — прошепотіла я. — Денис… кров…

Обличчя Дениса зблідло. Він навіть не питав нічого, просто зловив мене, коли я почала втрачати рівновагу, й майже на руках виніс з коридору.

— Не панікуй, все буде добре, чуєш? — говорив він мені дорогою до виходу. Його голос тремтів, але він намагався зберігати спокій. — Я тебе зараз відвезу. До лікарні. Все буде добре…

Я трималась за живіт і молилася про одне: “Будь ласка, тільки не забери в мене його… чи її…”

Я майже не чула, що відбувалося навколо. Учителі, хтось кликав швидку, хтось намагався зупинити кров, хтось тримав двері. Але Денис тримав мене весь цей час — міцно, як якоря, і це рятувало мене від цілковитої паніки.

Він не відпустив ні на секунду.
Навіть коли я знепритомніла в машині…