Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 03.12)

Я прокинулася в лікарняній палаті. Світло різало очі, у роті було сухо, і перше, що я зробила — різко сіла й схопилася за живіт.

— Що з дитиною?! — голос мій був хрипкий, наляканий.

— Все добре, Вік... слава богу, все добре, — сказала Анжела, яка сиділа поруч, тримаючи мене за руку. В її очах був страх, але й полегшення.

Я заплющила очі й ледь не розплакалась — від болю, від страху, від усього, що ми вже пережили за ці дні.

— Як я сюди потрапила?.. — прошепотіла я.

— Ти знепритомніла в школі... кров… Денис злякався до смерті. Він буквально на руках заніс тебе в машину й привіз сюди. Весь час був з тобою, не відходив ні на крок, поки тебе обстежували.

— А де він зараз?

— Пішов в столову — принести тобі щось поїсти. Сказав, що ти мусиш набиратись сил. І що він не дасть тобі знову впасти.

Я посміхнулась крізь втому. Усередині ще тремтіло, але серце вже билося спокійніше. Наш малюк був живий. І Денис був поруч. Хоч світ і був божевільний — ми не самі.

---

Через кілька хвилин обережно відчинились двері, і до палати зайшов Денис. У руках — пластиковий контейнер з курячим бульйоном, а на обличчі — така тривога, яку я в нього ніколи ще не бачила.

— Ти вже прокинулась... — його голос був м’який, але в ньому звучав тремтячий полегшений видих. Він швидко поставив їжу на тумбочку й підійшов ближче. — Як ти?

— Все нормально… здається, — прошепотіла я. — Лікар сказав, що з дитиною все добре…

Його очі заблищали, він стиснув мою руку й тихо опустився поруч на край ліжка. Потім — лагідно притулився лобом до мого плеча.

— Я думав… — він не договорив. Просто поцілував мою руку.

— Не плач, дурнику, — я торкнулася його щоки. — Ми ще не з таким справимось.

— Але тільки якщо ти більше ніколи так не злякаєш мене, — він підвів голову й глянув прямо в очі. — Добре?

Я кивнула. А він нахилився й дуже ніжно поцілував мене в лоб. Тепло й затишно. Так, як ніби в тому поцілунку було: я з тобою назавжди.