Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (06.12)

Нарешті цей день настав. Я прокинулась не від болю, не від нудоти, а від тихого стуку в двері палати. Відкриваю очі — Денис стоїть з пакетом мандаринок у руках і усмішкою, яка завжди трохи розмазує реальність і робить все теплішим.

— Збирайся, красуне. Нас офіційно виписують.

— Серйозно? — я підхопилася, хоч і ще трохи обережно, бо тіло все ще було наче ватяне. — Ми їдемо додому?

— Угу. Я вже все оформив. Лікар сказав, що ти молодець. Але — багато відпочинку, ніяких хвилювань і... ніяких шкільних стресів, — він примружив очі, ніби погрожував самій школі. — Інакше я тебе прив’яжу до ліжка.

— Хмм... навіть звучить не так вже й погано, — посміхнулась я.

Він засміявся, підійшов і обережно допоміг мені піднятись. Вклав мої речі в рюкзак, перевірив чи все взяли. Потім — обережно, ніби я зроблена з скла, накинув мені свою куртку, взяв за руку й ми вийшли з палати.

У коридорі я зупинилася й ще раз озирнулась.

— Що? — спитав Денис.

— Просто хочу запам’ятати це місце. Щоб ніколи сюди не повертатись.

— Як скажеш, мамо, — тихо всміхнувся він і поцілував мене в скроню. — Відтепер твоє місце — вдома. І в моїх обіймах.

Машина чекала внизу. Денис, звісно, підняв мене на руки й поніс, попри мої обурення, що я можу йти сама. Посадив мене на переднє сидіння, закутав у плед і перед тим, як сісти за кермо, ще раз поцілував у лоб.

— Все буде добре, Вікуся. Обіцяю.

---

Коли ми під’їхали до мого будинку, я почала трохи хвилюватись. Не знаю чому — ніби я не додому повертаюсь, а на екзамен. Можливо, я боялась, що вдома все буде якось... інакше.

Але коли ми зайшли в квартиру — у носі одразу вдарив запах моєї улюбленої шарлотки. А на кухні стояли мама з татом. Мама в фартусі, тато з кухлем чаю, обидвоє виглядали втомлено, але щасливо.

— Вікуся! — вигукнула мама й обережно обійняла мене. — Ми так переживали… Як ти?

— Трохи як зламана лялька, — зітхнула я, притискаючись до неї. — Але вже краще.

— Ну, ти вдома — а вдома всі зцілюються, — додав тато і теж притис мене до себе.

Поки я роздягалась, Денис зник кудись у коридорі, а потім повернувся з величезним плюшевим ведмедем, загорнутим у ковдру, і сказав:

— Для тебе і для нашої маленької зірочки.

— Боже... — я не втрималась і сіла просто на підлогу, обіймаючи того ведмедя, як якогось рятівника. — Дякую.

Мама з татом дивились на нас з дивною сумішшю тривоги і ніжності.

Пізніше ввечері ми всі сіли разом за стіл. Не святкувати, не радіти — просто бути разом. У тиші, яку порушував тільки стукіт ложок і моє легке, спокійне дихання. І в тому було щось особливе.

Перед сном я лежала на своєму ліжку, в своєму улюбленому піжамному костюмі з совами, гладячи свій ще майже невидимий живіт і шепочучи:

— Ти ще з нами, малюк? Тримайся, будь ласка. Ми вже тебе дуже любимо.

І хоч мені було страшно… але вперше за довгий час я відчула: я не одна. У мене є він. У мене є вони. І в мені — вже хтось є.