Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (07.12)

Я прокинулась у своїй кімнаті. У себе вдома. Нарешті. Денис ще спав на кріслі поруч — згорнувся, як кіт, з пледом на плечах. Мабуть, сидів біля мене всю ніч. Я вдивлялась у його обличчя, в ті зморшки турботи між бровами, які не зникають навіть уві сні.

Не стрималась — тихенько нахилилась і поцілувала його в щоку. Він заворушився, розплющив очі, трохи розгублено посміхнувся.

— Привіт, сонце, — прошепотів. — Як ти?

— Краще. Просто хочу... нормального дня. Без лікарень і сліз.

— Тоді вставай. Я вже запланував для тебе "маленький сюрприз".

— Який ще сюрприз? — підозріло примружилась я.

— Побачиш. Але тільки після того, як поснідаєш. І без "я не хочу їсти" — наказ лікаря.

Я скрутила губи, але все ж покивала. У глибині душі було цікаво.

Коли я вийшла з ванни, вже переодягнена в улюблену м’яку кофту, Денис стояв біля дверей і тримав коробку.

— Що це? — запитала я, обережно беручи її.

— Відкрий.

У коробці лежали білі м’які капці з вишитими крильцями, теплий плед і листівка з написом: "Для найсильнішої майбутньої мами на світі. Ти — світло. Я поруч."

— Ти… — я не знала, що сказати, просто обняла його. — Ти реально якийсь космос, Денис.

— А ще… — усміхнувся він хитро. — Через годинку приходить Анжела. А потім — твоя мама, і ми разом прикрашатимемо ялинку. Ти ж хотіла трохи казки, так?

Я кивнула, відчуваючи, як очі знову наповнюються сльозами. Але цього разу — від щастя.

---

Коли Денис пішов за покупками, я залишилася наодинці з Анжелою. Вона прийшла до мене, щоб допомогти з прикрашанням ялинки, але відразу помітила, що я не така, як завжди. Тиша між нами була напруженою, поки вона не заговорила:

— Ти виглядаєш… добре, — сказала Анжела, присівши поруч на ліжко. — Але щось є не так. Що з тобою?

Я зітхнула, не знаючи, з чого почати. Я почала говорити повільно:

— Я не знаю, як це пояснити, але… я відчуваю себе ніби на грані. Денис зараз намагається зробити все, щоб я почувалася краще, але я розумію, що ми на межі чогось великого.

— Це нормально, Віка, — відповіла Анжела м’яко, поклавши руку мені на плече. — Пам’ятаєш, як я тобі казала, що справжні почуття виявляються не в тому, коли все йде легко, а коли виникають труднощі? Денис не відступить від тебе. Не зараз.

Я посміхнулася їй крізь сльози.

— Я знаю, — відповіла я тихо. — Але іноді здається, що я не можу справитися з усім, що відбувається. Я вагітна, і я боюся, що не зможу бути такою, якою була раніше. Я не готова бути мамою… Ще не знаю, чи вмію це.

Анжела погладила мене по спині.

— Ти все зможеш. Вір у себе. Денис буде з тобою. А ми з тобою будемо разом, як завжди.

З цією думкою в душі я розплакалася, але Анжела була поруч, як завжди, і це давало мені силу.

---

Після того, як ми закінчили прикрашати ялинку, Денис повернувся, принесши гарячі напої. Сіли всі разом, і в кімнаті запала тиша. Невдовзі, коли вечір став темнішим, він підвів мене на середину кімнати, взяв за руки.

— Ти… хочеш потанцювати? — запитав він ніжно, злегка посміхаючись.

Я кивнула, і він увімкнув м’яку музику. Між нами знову запалала іскра. Він притягнув мене до себе, і ми повільно почали танцювати, не зважаючи на все, що відбувалося навколо. Мої руки лягли на його плечі, а його — на моїй талії. Все здавалося таким правильним, таким спокійним, як ніби час зупинився. Він проводив рукою по моєму спині, і я відчувала тепло та турботу в кожному його русі.

— Ми разом. Завжди, — прошепотів він мені в вухо, і я відчула, як моє серце стало легшим.

Цей момент був не просто танцем. Це було щось більше — наше маленьке спасіння серед турбот і проблем. І я знала, що з Денисом все буде добре.