Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Що вище піднімався Жан Одинак крутою, роз’їждженою дорогою з пісковику, то тихіше ставало. Супроводжували лише цвіркуни, цикади й легеньке квиління вітру, коли він видирався на величезний пагорб, де приліпилася церква Боньйо. Він ніс із собою щоденник Манон і відкорковану та знову злегка закупорену пляшку Люкового вина.

Месьє Одинак ішов саме такою ходою, якої й вимагав цей крутий, нерівний шлях — зігнутий, наче грішник під час каяття, маленькими кроками, перемагаючи біль, що від щиколоток повз уже по ногах, спині, голові. Проминувши церкву, східці якої хіба трохи нагадували кам’яні сходи, та кедри, він дістався вершини.

Від виду, що відкрився, у нього запаморочилася голова. Ген-ген унизу розгорнувся віялом пейзаж. Яскравий після містралю день забрав у неба всі кольори, і обрій, де, як здавалося Жанові, мав бути Авіньйон, був зовсім білий. Жан Одинак бачив будинки пісочного кольору, розкидані, наче гральні кості, на зелено-червоно-жовтій клаптиковій ковдрі, як на старих картинах. Довгі ряди стиглих і соковитих виноградних лоз вишикувались, ніби солдати. Величезні вицвілі квадрати лаванди. Зелені, коричневі й кольору шафрану поля, а між ними майорить зелень дерев. Сільська місцевість така прекрасна, вид такий величний, що в усіх, у кого лиш була душа, вона завмирала від захвату.

Ця Голгофа з товстими стінами, масивними могильними плитами й кам’яними хрестами схожа на першу сходинку до небес. Господь, мабуть, сидів десь тут, розглядаючися навкруги із цієї сяючої вершини. Тільки в Нього і померлих був привілей насолоджуватися цією урочистою безмежною панорамою.

Похиливши голову, з калатаючим серцем Жан пройшов грубим гравієм до залізних воріт.

Огороджена територія була довга й вузька. Вона являла собою дві тераси по два ряди могил у кожній. Усипальниці з обвітреною охрою та могильні плити із сіро-чорного мармуру на верхній терасі, на нижньому рівні — те саме. Надгробки заввишки з двері і завширшки з ліжко, багато з них увінчані показними хрестами. Переважно сімейні склепи, глибокі останні прихистки з приміщенням для горювання протягом століть.

Обрізані стрункі кипариси стояли серед могил, не відкидаючи тіні. Усе відкрите, голе, ніде жодної травинки.

Повільно, із затамованим віддихом месьє Одинак ішов уздовж першого ряду й читав імена. На великих могильних плитах стояли порцелянові квіти і стилізовані кам’яні книги, відполіровані й прикрашені світлинами та невеликими віршованими написами. На деяких із них встановлено невеликі фігурки, що зображували прижиттєві захоплення покійних. Фігурка такого собі Бруно в мисливському вбранні, поряд — ірландський сеттер. На іншій могилі — рука з гральними картами. Наступна зображувала контур острова Гомера, мабуть, улюбленого місця померлого. Кам’яні шафи з фотографіями, карти та добре закріплені дрібнички. Живі мешканці Боньйо споряджають померлих у дорогу безліччю спогадів.

Ці прикраси нагадали месьє Одинакові Клару Віолет. Її рояль Pleyel grand заставлено всілякими дрібничками-цяцьками. Перед балконними концертами месьє Одинакові доводилося їх прибирати.

Жан раптом відчув, що йому не вистачає мешканців будинку номер двадцять сім на вулиці Монтаньяр. Невже протягом усіх цих років його оточували друзі, а він зовсім не цінував цього?

У середині другого ряду, звідки добре видно долину, Жан знайшов Манон. Вона лежала поряд із батьком Арно Морелло.

Зрештою, тут вона хоча б не одна.

Він став на коліна, притулився щокою до каменя і поклав руки на його краї, наче хотів обійняти саркофаг.

Мармур був холодний, хоча сонце й виблискувало на ньому.

Тріщали цвіркуни.

Стогнав вітер.

Месьє Одинак спробував що-небудь відчути. Відчути її. Та його органи чуття змогли розрізнити лише піт, що тік по спині, болісні удари крові у вухах і гострий гравій, що вп’явся в його коліна.

Він знову розплющив очі й подивився на її ім’я — Манон Бассет (уроджена Морелло), на дати — 1967–1992, на її чорно-білу світлину в рамці.

Але нічого не сталося.

Її тут немає.

Порив вітру скуйовдив кипарис.

Її тут немає!

Він звівся на ноги, спантеличений і розчарований.

— Де ти? — пошепки запитав він у вітру.

Сімейну могилу завалено порцеляновими квітами, статуетками котів. Була тут і скульптура у вигляді розкритої книги. На деяких скульптурах містились фотографії, багато фотографій Манон, яких месьє Одинак ніколи не бачив.

Її весільні фото з написом унизу: «З любов’ю та без жалю, Люк».

Інша світлина, на якій Манон тримає кота, промовляла: «Двері на терасу завжди відкриті — Мама».

І ще одна: «Я прийшла, бо ти пішла — Вікторія».

Жан обережно нахилився над скульптурою у вигляді розкритої книги і прочитав напис: «Смерть не має жодного значення. Ми завжди залишимося тим, чим були одне для одного».

Жан прочитав ці рядки ще раз, тепер уголос. Ці слова Манон сказала в Бюу, коли вони шукали свою зірку в темних горах.

Він провів рукою по могилі.

Але тут її немає.

Манон не було там, під замком у камені, в оточенні землі й похмурої самотності. Ні на мить не спустилася б вона до склепу, до покинутого тіла.

— Де ти? — знову запитав він.

Месьє Одинак підійшов до кам’яного парапету й подивився вниз на широку, прекрасну долину Калавон. Усе було таке крихітне. Він відчув себе одним із канюків, що ширяли в небі. Удихнув повітря, кожну його молекулу. Знову видихнув. Відчув тепло і почув, як вітер грається в атлаських кедрах. Йому видно навіть виноградник Манон.

Поряд з одним із кипарисів, недалеко від шлангів для поливання квітів, широкі сходи вели на верхню терасу. Жан сів на них, відкоркував пляшку білого вина Манон XV і налив трохи в склянку, яку приніс із собою. Зробив пробний ковток, вдихнув запах вина. Він мав підбадьорливий, звеселяючий аромат. У вина Манон був смак меду і світлих, блідих, фруктів, аромат ніжного зітхання перед тим, як полинути в сон. Яскраве, суперечливе вино. Вино, наповнене любов’ю.

Чудова робота, Люку.

Месьє Одинак поставив склянку поруч із собою на кам’яних сходах і розгорнув щоденник Манон. Він знову й знову занурювався в нього протягом