Читати книгу - "Покров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли дівчина з газети «Шлюбні оголошення» вийшла з контори, замкнула її, ретельно сховала ключі в кишеню довгої сукні, попрямувала в бік Печерська, пан архітектор перехрестився подумки, наздогнав дівчину.
— Перепрошую… — мовив напружено. — Дозвольте представитися. Герман Валеріанович Ланський.
— Пелагея Дмитрівна Кононенко, — дівчина знітилася, та трималася з гідністю.
— Дозвольте провести вас, Пелагеє Дмитрівно.
— Це неможливо! — щиро захвилювалася. — Незнайомий чоловік не може складати компанію незаміжній дівчині.
Йому було — 47. Небагатій міщанці Пелагеї з далекої від центру Лук’янівки — 19. Тихо і без урочистостей вони повінчалися за місяць, бо увесь цей місяць Герман повторював Пелагеї тільки одне:
— Ви — моя жінка, Пелагеє Дмитрівно. Я шукав вас усе життя.
За рік, у 1910-му, Пелагея Ланська народила доньку, яку нарекли Ольгою.
- Я знаю будинок, де жив Герман Ланський! Там дошка меморіальна біля входу, — Мар’яна розхвилювалася. — Це мій прапрадід? Чому він так пізно одружився? А прабабця який слід залишила?
— Розділила долю вашого прапрадіда, була з ним поряд до смерті, - відповів Стороженко.
— Розкажіть!
— Перепрошую, але наполягаю — давайте повернемося до ланцюжка, який веде нас… До вас.
— У Германа і Пелагеї була єдина донька Ольга, — продовжив Пітер. — З нею ми теж… помордувалися. Ще одна зміна прізвища.
— А Ольгу що не влаштовувало? — із прикрістю запитала Мар’яна.
— Надто буремні роки припали на її життя: революції, сиротинець… Ми її ледь відшукали.
— А що сталося з її батьками? Наполягаю! Розкажіть.
— Припускаємо, що Герман Ланський не прийняв революцій 17-го року. Його слід відшукався в 1922 році в Константинополі, - сказав Пітер.
— У Стамбулі?
Пітер киває: так.
— Цілком ймовірно, він з Пелагеєю потрапив туди восени 1920-го, коли з Криму евакуювалася російська армія барона Врангеля.
— Чому ж вони залишили доньку?
— Невідомо.
— Чому потім не шукали?
— Герман Ланський помер у Константинополі навесні 1923-го від пухлини мозку в злиднях, але до останньої миті поряд із ним була Пелагея. Ми знайшли уривки її щоденника.
— Прошу… Можна? — Мар’яна відчула, як до горла підступають сльози. Пітер простягнув дівчині ксерокопію архівного документа.
«Константинополь. 1 березня. 1923 рік. Перший день весни. Герочка вже не підводиться, засліп. Зранку позичила трохи пшонних крупів у графині Д., годувала Герочку. Сонце блиснуло, і здалося, що він мене бачить. Я спитала: “Ви бачите мене, Германе Валеріановичу?” Він заплющив сліпі очі й відповів: “Бачу… І милуюся…” Більшої нагороди від долі мені й не треба. Графиня Д., у якої ми винаймаємо кімнату, висловила обурення з приводу того, що я сплю з хворим Герочкою в одному ліжку. “Це — негігієнічно! — сказала вона. — Ви могли би спати на лаві в коридорі!” Я відповіла, що присяглася перед Богом бути з чоловіком разом у горі і в радості. Кожного вечора я лягаю поряд із Герочкою, обіймаю його і молюся, щоби Господь забрав його біль, та не забирав його життя…»
- А що стало з Пелагеєю? — не чуючи свого голосу, спитала Мар’яна.
— Про її подальшу долю нічого невідомо, — відповів Пітер.
…Дощової осені року 1925-го після сильного шторму, який тиждень поспіль не дозволяв суднам пристати до порту, турецькі рибалки побачили посеред хвиль тіло мертвої жінки, та вирішили не ризикувати: відштовхнули багром подалі від човна — риби більше буде! А константинопольські безхатьки все кумекали: куди ж поділася сумна виснажена чужинка, яка протягом кількох років щодня стояла на пірсі, зустрічаючи кожен пароплав, що прибував до Константинополя…
Мар’яну накрило холодною, як горе, хвилею.
— А Ольгу які біди спіткали?…
Четверте коліно. Наум і Ольга. Прадід і прабабця.
Усе своє недовге трагічне життя Ольга Ланська ря тувалася одним-єдиним спогадом із дитинства: Різдво 1917 року, їй скоро сім років, тато вважає її вже дорослою і розумною дівчинкою. Веде просторою вітальнею до пухнастої ялинки.
— А що тут у нас, Олечко? — усміхається в бороду.
— Скрипка! — Оля не вірить очам. Справжня скрипка, про яку вона так мріяла! Матінка намагалася виглядати суворою, завжди застерігала: ще зарано, донечко. Спочатку маємо опанувати гру на фортепіано.
— То так нудно, так… нецікаво! — Оля слухняно виконувала гами, та мріяла лише про скрипку.
Щастя, як скрипкова струна, обірвалося того ж 1917 ро ку. Дні стали похмурими, батьки розгубленими, обіди сумними і голодними. І тільки татів двоюрідній брат дядечко Юрій Берн виглядав рішучо.
— Ми не дамо зруйнувати все, що побудували за ці роки!
— Маємо не поспішати. Придивитися, — відповідав вдумливий тато.
Два з половиною роки страху, війни, голоду і горя.
— Збираємося, любі мої… - сказав тато влітку 1920-го.
З сім’єю Юрія Берна — його дружиною і 15-річним сином Віктором — тікали до Криму восени 1920-го, щоби встигнути на один із пароплавів, якими барон Врангель вивозив до Константинополя рештки своєї армії, членів їхніх сімей, прихоплював цивільних…
Крим. Натовп несе до пароплава тата, маму, десятирічну Олю, сім’ю дядечка Юрія Берна. Олю відтісняють, дядько Юрій підхоплює її на руки. «Не зупиняйтеся!» — кричить татові й мамі, які намагаються повернути назад, до своєї доньки. Людська хвиля викидає їх на палубу пароплава.
— Матінко! Матінко! — захлинається Оля.
— Ми вас наздоженемо! Ми збережемо Оленьку! — кричить дядечко Юрій татові…
Корабель відходить, Оля тремтить біля дядечка.
— Матінко, матінко… — все повторює.
За два тижні пароплави закінчуються разом із безнадійними спробами Юрія Берна пробити сім’ї шлях на палубу.
— До Болгарії через Одесу спробуємо потрапити, — дядечко не здається.
…Юрія Берна, дружину і п’ятнадцятирічного сина розстріляє червоний патруль під Одесою навесні 1921 року.
— А малу нащо лишив? — спитав командир загону, коли патруль повернувся в табір із німою від жаху Олею.
— Бо мала! — відповів конопатий хлопець у м’якому фетровому капелюсі дядечка Юрія, який тільки і встиг вихопити, коли товариші по зброї роздирали на шмаття валізи мертвих Бернів.
- І куди її?
Літо 1921 року. Притулок для сиріт у Харкові. Закам’яніла Оля стоїть посеред виховної кімнати перед двома десятками дівчаток в однакових сірих суконьках. Між ними — провалля, безодня. По тій безодні вільно проходжає вихователька Марія Іванівна, яку директор у себе в кабінеті називає Нюркою і зачиняється з нею, не достукаєшся.
— Ланська! Повторюй! Я…
— Я… — шепоче Оля.
— …Донька буржуїв, ворогів радянської влади!
— Тато був архітектором… — на очах сльози. То повторюється щотижня. Оля знає наслідки: як не повторювати за Марією Іванівною слово в слово, вечері не буде, а назавтра туалети в притулку митиме не прибиральниця баба Люба, а Оля Ланська.
— Повторюй! Я — донька буржуїв, які пили кров трудового народу!
— Тато будував…
— Ланська! Ти несвідома! Тебе треба покарати! — кричить
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.