Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Він пережовував подумки щойно почуте від Сахна. Намагався зрозуміти, що це означало. Але новина логічному поясненню не піддавалася. Видно, мозок іще не працював.

– Чого ти кривишся? – запитав Сахно.

– Я не розумію… – зізнався Нік.

– А що тут розуміти? Коли ми зробимо свою справу, один із нас отримає вказівку позбутися іншого, а потім із тим, хто залишився, буде ще легше розібратися!.. Зрозуміло?

Зміст слів Сахна дійшов до Ніка миттєво.

– Ти до цього давно додумався? – запитав він.

– Як тільки отримав упаковку піґулок і почув, що мене врятує людина в такому ж джинсовому костюмі, як у мене.

Запало мовчання. Нік знову приліг на спину і дивився в стелю. На його очах стеля піднімалася, немов поверталася на своє законне місце. Біля плити Сахно про щось «говорив» із дівчиною.

– Як її звуть? – запитав хвилин через п’ять Нік, не повертаючи голови і не відволікаючись від білизни стелі.

– Уллі, Ульріка… – відповів Сахно.

– Красиво… – видихнув Нік. – Це ти з нею був днями в Кобленці?

Сахно різко підійшов.

– Звідки ти знаєш?

– Отам десь газета, – Нік показав рукою убік столу. – Напевно, на підлозі. Мені її в скриньку підкинули…

Сахно приніс Нікові газету і попрохав його перекласти статтю.

– Це після цього ти вирішив дуба врізати? – запитав Сергій.

Нік заперечно мотнув головою.

– Мої дружина і син згоріли в Саратові. Пожежа… Потім подзвонив цей, сказав про газету і про тебе… Коротше, сказав дати тобі піґулки… коли ти повернешся.

– А ти вирішив мене не чекати? – Сахно пильно дивився Нікові в вічі, й погляд його здався Ніку набагато серйознішим і проникливішим, аніж раніше.

– Усе скінчено, – тихо мовив Нік. – Усе втратило сенс. Вони сказали, що готуються відправити мене назад. А куди – назад?…

– Ні хера не скінчено! – перебив його Сахно. – Я думаю, що це тільки початок!..

– Тебе з нею, – Нік кивнув убік Ульріки, – шукає поліція. Мене вже ніхто ніде не чекає… Що ще може початися?

– А гроші?

– Які гроші?

– Ну, які ми мали знайти… Після чого нас, напевно, і збиралися пустити під укіс. Ми ж їх майже знайшли! Нам залишилося тільки потрясти цього типа в Трірі, й ми про все дізнаємося!..

Нік подивився на Сахна загнаним поглядом.

– Мені вони не потрібні… – мовив він.

– Тоді віддаси свою половину мені, коли знайдемо. Піднімайся!

Нік не хотів уставати. Він сів на матраці й одразу відчув запаморочення. Схопився за скроні. Натиснув на них пальцями. Допомогло.

Побачив, що Уллі поїть черепаху водою, сівши поряд із нею біля блюдця.

– Нам навіть не треба в Трір їхати! – сказав раптом Сахно. – Треба знайти того, хто нам дзвонив. Він же десь тут, у цьому вошивому містечку! Ти не знаєш, де він може бути?

– Я знаю його телефон…

– Ну, по телефону навіть пику не наб’єш!

Нік провалився в сон. Останнє, що він чув, були кроки Уллі, що пройшла повз його матрац до столу, за яким Сахно старанно перегортав телефонний довідник.

62

Спати з ногою, прикованою до кронштейна – зменшеної копії баштового крана, – що височів над ліжком, було дуже незручно. І хоча на третій день самопочуття Віктора різко покращало, але заснув він далеко за північ. Заважав і хисткий квадрат світла, що падав на підлогу через віконце над дверима палати.

Перед сном довго думав про Занозіна. Як виявилося, вони тепер були сусідами, адже лежали в одному госпіталі, тільки на різних поверхах. Майор Крисько, що приходив минулого вечора, навіть посміявся з приводу того, що економить масу часу, «одним пострілом двох зайців убиваючи».

Після того, як майор пішов, апельсинів у тумбочці додалось, і щоб хоч якось із ними впоратися, Віктор з’їв один. Решту вирішив віддати дружині. Вона обіцяла прийти завтра разом із Яночкою. Яночці апельсини корисніші, ніж його, Віктора, поламаній нозі.

А прокинувшись, Віктор спочатку відчув якісь зміни в повітрі, а потім і побачив їх, обернувшись до вікна. Там, за вікнами госпіталю, падав сніг. Великий, лапатий. Сипався з неба донизу.

Сніг зачарував Віктора. Він прилип поглядом до вікна, ні про що більше не думаючи.

Коли медсестра привезла на роздавальному візку сніданок – манну кашу з жовтою плямою масла посередині та чай, – він усе ще дивився на перший цього року снігопад.

Після сніданку його ногу відчепили від кронштейна й опустили на ліжко.

– Ось так полежте пару годин не рухаючись, – командував хірург. – Я прийду – скажете, що відчуваєте.

Віктор нічого не відчував. Утім, він відчував ногу, і йому навіть здавалося, що міг би її підняти разом із гіпсом. Але такої команди від хірурга не надходило. І він лежав. Лежав сумирно і нерухомо, поки знову не прийшов хірург та, задоволений рентгенівським знімком і відсутністю неприємних відчуттів у власника ноги, сказав, що сьогодні ж Віктора відвезуть додому, де він може поступово повертатися до нормального життя, але поки що тільки в межах квартири.

«Швидка» привезла його на Харківське шосе під третю годину. На щастя двох санітарів, новенький вантажний ліфт у будинку працював, і на восьмий поверх Віктор піднявся лежачи.

Закотивши розкладні ноші з коліщатками в квартиру, санітари вивантажили Віктора на підготовлену Ірою канапу і, відмовившись від чаю та від десяти гривень, запропонованих дружиною, пішли. Один, щоправда, повернувся хвилини через три. Виявляється, вони привезли з собою милиці для походів Віктора по квартирі. Милиці було видано в тимчасове користування, і Віктора попросили розписатися в їх отриманні.

– Коли не потрібні будуть – повернете, – діловито сказав санітар і пішов.

Цього ж вечора, коли Віктор добувся без особливих проблем з милицями на кухню і всівся на своє улюблене місце, подзвонив Георгій.

– Скільки тобі шкутильгати? – запитав він.

– Хірург сказав, що гіпс знімуть через три тижні.

– Та-а-ак, – мовив неквапно Георгій. – Невесело. Гаразд, слухай! Водій твого МАЗа повісився, не витримавши провини. У чому я особисто сумніваюсь…

– У тому, що він не витримав провини?

– Ні, в тому, що він сам повісився. Але в цьому нічого дивного немає. Дивно інше. Те, що спостерігали за тобою з вікон штабу прикордонних військ, а фотографували з вікон навпроти – з СБУ.

– Звідки ви знаєте?

– Як звідки? Поки ти спостерігав за дверима, ми спостерігали за реакцією на твоє спостереження. І слід сказати, ти, схоже, переполохав два відомства. Твою особисту справу забрали з відділу кадрів Міністерства СБУ на вивчення.

Віктор сторопів.

– То що ж мені робити? – запитав він.

– Нічого не робити. Видужуй. Нехай події поки що розвиваються без твоєї участі –