Читати книгу - "Кандід"

в думках. Та, врешті-решт, цей роман душ[393] відвертав їхні погляди від споглядання власного лиха, і якимись дивними чарами сила нещасть, розлитих у всесвіті, зменшувала почуття горя; вони не зважувалися скаржитися, раз усі навколо терпіли. Але серед нічного відпочинку образ прекрасної Сент-Ів заступав у душі її коханого всі метафізичні й моральні ідеї. Він прокидався з мокрими від сліз очима, і старий янсеніст забував свою спокутливу благодать, абата Сен-Сірана й Янсеніюса,[394] щоб заспокоювати молодика, якого вважав за смертельного грішника.

Після лекцій і розправи вони розмовляли й про свої пригоди. Набалакавшись, вони читали вкупі або окремо. Розум молодого чоловіка міцнів дедалі все більше; особливо далеко пішов би він у математиці, коли б не неуважність, яку навівала м-ль де Сент-Ів.

Він читав історичні твори, й вони засмутили його. Йому видавалося, що світ надто лихий і надто нікчемний. Справді, історія є не що інше, як картина злочинів і нещасть; сила невинних і мирних людей завжди зникає у великому театрі, головними персонажами якого є тільки владолюбні розпусники. Здається, що історії подобаються тільки трагедії, що вона занепала, коли б не живили її пристрасті, злочини й великі нещастя: треба було б озброїти кинджалом Кліо,[395] як і Мельпомену.[396]

Хоч в історії Франції не більше страхіть, ніж у всіх інших, проте вона видалася йому такою огидною на початку, такою сухою в середині, такою маленькою наприкінці, навіть за часів Генріха IV, завжди позбавленою великих справ, такою далекою від цих прекрасних відкриттів, які прославили інші нації, що йому доводилося перемагати нудьгу, аби прочитати всі ці подробиці темних нещасть, зібраних в одному куточку світу.

Ґордон думав, як і він. Обоє сміялися з жалю, коли мова велася про володарів Фезансака, Фезансагета й Астарака;[397] цей уривок і справді годився тільки нащадкам, коли б вони в них були. Прекрасні віки Римської республіки на деякий час зробили його байдужим до решти землі. Видовище Риму, переможця над націями й законодавця, цілком захопило його душу. Він запалювався, споглядаючи цей народ, що сім століть був охоплений ентузіазмом волі й слави.

Отак минали дні, тижні, місяці, і він був би вважав себе за щасливого в цьому місці розпачу, коли б не кохав.

Його добра натура сумувала так само й за пріором Божої Матері Гори й чутливою м-ль де Керкабон.

— Що подумають вони, — повторював він часто, — коли не матимуть від мене звісток? Вони вважатимуть мене за невдячного!

Ця думка мучила його; він жалів тих, кого любив, куди більше, ніж самого себе.

Розділ одинадцятий

Як Простак розвиває свій геній

Читання звеличує душу, а освічений друг заспокоює її. Наш в'язень звеселяв себе цими двома вигодами, про які раніше й не підозрював.

— Мене спокушає повірити в перевтілення, — говорив він, — бо я сам із тварини перетворився на людину.

На частину грошей, якими йому дозволили користуватися на власний розсуд, він склав собі вибрану книгозбірню. Ґордон спонукав його записувати свої думки. Ось що він записав про стародавню історію:

«Мені здається, що нації довго були подібні до мене; що вони стали освіченими занадто пізно, що тисячоліттями їх цікавила тільки поточна хвилина, дуже мало цікавило минуле й ніколи — прийдешнє. Я проїхав п'ять чи шість сотен миль у Канаді й не побачив жодного пам'ятника; ніхто не знає там про те, що робив його народ. Чи не є це натуральний стан для людини? Порода людей цього континенту видається мені вищою за породу того: протягом багатьох століть прикрашала вона своє існування мистецтвами й знаннями. Може, тому, що в неї борода, а американцям Бог відмовив у бороді? Не думаю, бо бачу, що китайці майже зовсім не мають борід, а культивують мистецтва понад п'ять тисяч років: адже справді, щоб мати більш як за чотири тисячі років літописи, нація повинна була скупчитися й процвітати більш як п'ятдесят століть.

Одне особливо вражає мене в цій давній історії Китаю[398] — це те, що мало не все там є правдоподібне й природне, мене захоплює, що там нема нічого фантастичного.

Чому всі інші нації надали собі казкового походження? Старі автори історичних французьких хронік, навіть не дуже старі, виводять французів від Франкуса, сина Гектара,[399] римляни кажуть, ніби вони походять від якогось фрігійця,[400] дарма що в мові немає жодного слова, яке хоч трохи скидалося б на фрігійську мову. Десять тисяч років Боги жили в Єгипті, а дияволи у Скифії, де підбили гунів. До Фукідіда[401] в історії я бачу тільки романи, що скидаються на романи про Амадіса,[402] і далеко не такі цікаві: всюди якісь примари, оракули, дива, чаклунства, перевтілення, сни, які хтось пояснює і які творять долю і найбільших імперій, і найменших держав. Тут тварини, що промовляють, там тварини, з яких зробили богів, боги перевернені в людей, і люди, перевернені в богів. Ах, коли вже нам треба казок, нехай, принаймні, ці казки будуть емблемами правди. Я люблю філософські казки, сміюся з казок дитячих і ненавиджу казки брехунів».

Одного разу навернулася йому на очі історія імператора Юстиніана.[403] Він прочитав, що константинопольські схоластики видали дуже поганою грецькою мовою едикт проти найбільшого тодішнього воєначальника,[404] бо цей герой в запальній розмові прохопивсь отакими словами: «Істина світить власним світлом, і розум не можна просвітити полум'ям від кострищ». Схоластики запевняли, що це гасло єретичне, а протилежна аксіома буде католицька, всесвітня і грецька: «Розум можна просвітити тільки полум'ям від кострищ; бо істина не може світити власним світлом».[405] Ці ліностоли[406] засудили ще багато промов воєначальника і видали едикт.

— Як! — вигукнув Простак. — То отакі люди видають едикт?

— То навіть не едикти, — обізвався Ґордон, — це контредикти, з яких усі сміялися в Константинополі, і перший — імператор: то був мудрий державець, що змушував навіть схоластиків творити тільки добро. Він знав, що ці панове й багато інших пастофорів[407] уривали контр-едиктами терпець його попередникам, імператорам, у справах куди поважніших.

— І дуже добре робив, — сказав Простак, — пастофорів треба, підтримуючи, стримувати.

Він записав ще багато інших думок, які вжахнули старого Ґордона.

— Як! — казав той сам собі. — П'ятдесят років витратив я на своє навчання і тепер боюся, що не зможу наздогнати природний добрий розум цієї майже дикої дитини. Я тремчу, зміцнюючи старанно свої забобони; він же слухає тільки голос природи.

Добрий чоловік мав