Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

про плани царя щодо послідовної ліквідації козацьких прав і вольностей, навіть про можливу депортацію українців за Волгу (явне полемічне перебільшення, але провести цікаву паралель з відомою сталінською політикою виселення різних «нелояльних» народів можна) і скасування самої козацької державності – тут гетьманові заперечити важко, адже саме таку політику провадив цар Петро і його наступники (Катерина І, Анна Іоанівна, Катерина II). Мазепа, як і Петро, наголошував, що діє виключно заради інтересів України, яку цар не зміг захистити від ворожого вторгнення (цей важливий момент ми вже розбирали, коли мова йшла про попередні україно-шведські переговори). Єдине, в чому аргуметація гетьмана, в цілому значно більш зважена і послідовна, ніж у царя, програвала в порівнянні, це в релігійному питанні. Мазепі слід було якось відповісти на лавину голослівних і часто безглуздих звинувачень у спробах запровадити унію чи протестантизм в Україні. На жаль, дорадники гетьмана порекомендували йому не найкращий варіант – відповісти подібними ж сумнівними звинуваченнями на адресу свого ворога (що цар веде таємні переговори з Папою Римським і сам хоче запровадити католицтво в Росії та в Україні). Дещо кращим аргументом було те, що, якщо великий Хмельницький звернувся по допомогу до «невірних» турків і татар, аби звільнитися з польського ярма, то чому б не використати допомогу лютеран-шведів, аби звільнити Україну з-під влади «лютого московського дракона»? Але в цілому гетьманові було важко переконати населення у своїй безумовній лояльності щодо православ'я, враховуючи його переговори з католиком Лещинським, лютеранином Карлом та (згодом) мусульманськими Кримом і Туреччиною – середньовічне світосприйняття тогочасних українців, схильних ототожнювати політичні й релігійні аспекти, давалося взнаки, і не на користь справи гетьмана Мазепи.

Карл XII теж видав кілька невеликих маніфестів до українців, в яких йшлося про сумний стан українців під владою Росії. Шведський король обіцяв «із Божою допомогою… захищати і обороняти цю пригноблену націю, доки вона не скине московське ярмо й повернеться до своїх давніх вольностей». Підсумовуючи, скажемо, що ефект як російської, так і українсько-шведської пропаганди був різний на різних територіях і в різний час, але той простий факт, що більша частина Гетьманщини була зайнята російськими військами, пояснює, чому українське населення, дезорієнтоване і розгублене несподіваною зміною курсу свого гетьмана, зрештою зайняло традиційну позицію «моя хата скраю», а певна його частина почала активно виступати на боці росіян проти шведів та Мазепи.

Політичний поділ України між двома гетьманськими урядами був ускладнений новим загостренням внутрішньої соціальної боротьби. Безпорядки, що почалися ще перед виступом Мазепи, тепер, за умов політичного хаосу, набрали розмірів, загрозливих не тільки для державного апарату та взагалі заможної верстви, але й для громадського ладу й порядку в цілому. Очевидець (князь В. Куракін) писав, що на початку листопада 1708 року від Новгорода -Сіверського до Києва «во всех местах малороссийских и селах были бунты и бургомистров и других старшин побивали». Російська військова влада фактично не втручалася в ці події, особливо коли виступи селян і міщан відбувалися в маєтках мазепинців, а уряд гетьмана Скоропадського не мав достатньо сил, щоб придушити ці заворушення.

Терор з боку Петра І, політичний поділ України і загроза цілковитої анархії вплинули на ставлення українців до українсько-шведського союзу. Звичайно, треба дуже обережно ставитися до тверджень Петра І, Меншикова та інших російських свідків подій, що «сей край [Україна] как был, так и есть» (лист Петра І до князя В. Долгорукого від 30 жовтня 1708 року), що «здешней народ со слезами Богу жалуютца на онаго [Мазепу] й неописанно злобствуют» (лист Петра І до Ф. Апраксіна від ЗО жовтня 1708 року) і що «в здешней старшине, кроме самых высших… никакова худа ни в ком не видеть…» (лист Меншикова до царя від 26 жовтня 1708 року). Так само зрозуміло, що численні «вірнопідданські» заяви магістратів українських міст Лівобережжя (Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського) і окремих сотень Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків писалися перш за все з метою самозахисту від репресій і здебільшого за відсутності вищої старшини, яка була тоді з Мазепою в шведському таборі. Але навіть в цих вимушених деклараціях звучить щира тривога «за милую Малороссийского всего края нашого отчизну».

Найбільше турбувала російський уряд позиція української еліти – козацької старшини. Ситуація справді була дуже непроста і загрозлива для російських інтересів в Україні. Увесь тогочасний український уряд, більшість впливових полковників і чимало інших представників старшинської аристократії були в шведському таборі. Інші, співчуваючи планам Мазепи, відходили якнайдалі з території, де були розташовані російські війська, і дехто з них опинився на Правобережжі; серед них був навіть син страченого В. Кочубея – Василь, зять Д. Апостола. Були й такі (схоже, їх було чи не найбільше), що воліли вичікувати розвитку подій, сидячи по своїх маєтках та хуторах. Зрештою, було й чимало відвертих кар'єристів-зрадників, які, користуючись моментом, всіляко вислужувалися перед царською владою і за її безпосередньої допомоги діставали посади та конфісковані маєтки мазепинців.

Серед полкової та сотенної старшини було багато прихильників Мазепи. Полтавський полковник І. Черняк в 1714 році згадував, що «в полку… мало осталось старшины, которые бы не изменили государю» (і це в найбільш опозиційному і неприхильно налаштованому щодо гетьмана Мазепи Полтавському полку!), причому серед них були навіть родичі та свояки Кочубея й Іскри. Посланий до Глухова російський генерал-лейтенант шотландець Яків Брюс писав Петрові 31 жовтня 1708 року: «Гварнизон как наш сюди вступил, то вся чернь зело обрадовалась, токмо не гораздо приятен их приход был старшине здешней, а наипаче всех здешнему сотнику… И сказывают многие здешние жители, что он веема Мазепиной партии, которой у него всегда детей крещивал, и про [князя] Четвертинскаго сказывают, что тех же людей». Не забуваймо, що князь Ю. Четвертинський, зять гетьмана Самойловича, колись був запеклим особистим ворогом Мазепи. Так само було і в інших полках та сотнях (серйозні підозри щодо симпатій до Мазепи були у російських вельмож, наприклад, щодо київського міського голови – війта – Дмитра Полоцького), хоч, звичайно, не бракувало і таких старшин, що підкреслювали свою відданість Москві та цареві.

Зрозуміло, що одним із найголовніших завдань царської політики в Україні на межі 1708 і 1709 років було привернути на свій бік українську старшину та позбавити Мазепу її політичної підтримки. Ще 1 листопада 1708 року Петро І звернувся до всієї старшини, починаючи з генеральної, а також до козаків «и протчих» із закликом-ультиматумом, щоб вони «верность к нам, великому государю, показали» та залишили свого гетьмана та шведів протягом одного місяця. А тим, хто цього не виконає і