Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

З роками озеро замулилося. Густо зацвіло й перетворилось на непрохідну болотяну вирву. У неї часом втрапляли корови, що наважувалися пити тут воду. Вони застрявали у густий намул і вже не могли вибратися. Страшна сила тягла їх на дно. За переказами, були випадки, коли топилися дітваки, що просто купалися без догляду батьків. Старші люди ретельно переповідали жахи, що в озері живуть не риби, а злі духи. Кожен у селі знав, що треба конче перехреститися, коли проходиш поруч. А свідками пекла з чортами були гадюки, яким нема ліку і які часом виповзали на берег і юрмищами грілися на сонці. Батьки знали, що це вмістище смерті треба оминати десятою дорогою, і обклали вирву плетеною огорожею. Щоб відгородити від напасті дітей і тварин.

Але останнім часом паркан постійно хтось дірявив. Сільрада не встигала латати ці отвори, що несли страшну небезпеку для села. Була думка взагалі муром відгородити пекло від села. Але де взяти гроші? Районна влада безпекою купання для сільських дітей не надто переймалася. Хто робив пробоїни в огорожі – встановити не вдавалося. Хоча не раз робили засідку. І от хто це робив. Хрестолам Паша. Знайшов місце для хрестового кладовища. Були ж не раз спроби по селах знайти знесені ночами хрести чи розп’яття. Але ніколи жодних слідів. Припускалося, що їх комуністи закопували, але знову ж таки – жодних слідів свіжовиритих могил.

А біс знайшов тут пекло на землі. Харкавий спеціально взяв машину, яка була сама собі тягачем і знімала зі свого кузова важкі мертві тіла дубів і ялиць, які тут іменувалися лісоматеріалом.

Линва натягнулася, як тятива. Ісус під хрестом завис над прірвою, а відтак скульптура неохоче почала занурюватися. Харкавий зняв Ісуса із церкви, а тепер топив його. Опускав на дно прірви, з якої немає вороття. Переможений районним комсомолом і особисто товаришем Харкавим, Божий Син мав зійти на дно масової свідомості й більше ніколи не турбувати її матеріалістичне нутро.

Вирва неначе пручалася: чи приймати такий дар? Коли приречений на погибель уже зник із поверхні, прірва задихала парою і димом. Її горнило шипіло й сичало. Здавалося, що там, у пащі смертоносної стихії, збунтувалося зміїне кубло, що зароїлося у пекельних танцях, сповнюючи густий намул жовчними відходами отруйних жал.

Ніч відтворювала какофонію двоногих тварин, яка творилася вдень навколо церкви, а тепер – на ще нижчому еволюційному рівні плазунів, до яких належали поселенці отруйного пекла. Хоча навряд чи це були різні стадії еволюції. Двоногі опустилися на рівень плазунів, а може, й нижче. Бо навіть гадюччя противилося тому, що вершив Паша.

Для Самоплатова найтяжчим покаранням було не просто сидіння на нарах, а сидіння у Львові. Як би торжествували всі ці націоналюги, яких він тут тисячами вбивав по лісах, якби вони знали… Якби вони знали, як його рідна радянська влада, яку він насаджував тут розтопленим залізом, замкне його в клітку саме тут, серед цієї бандерівщини. Нари рідного Лефортового видавалися для нього просто піснею. Але вони не спішили. Посадили і неначе забули.

А тим часом у Москві завершувався збір доказової бази для розкриття найбільшого злочину проти Радянського Союзу та його найвищого партійно-політичного керівництва. І ця гнида, що стояла у центрі змови, ще щось белькоче про прощення з огляду на його безпощадну боротьбу з «коновальцями, бандерами та шухевичами».

Кушнірук, коли читав об’єктивку з Москви, захлинався у потоках люті. І гордощів. Адже допитати цього Люцифера партія доручила саме йому: ще вчора Самоплатов був найсвятішою іконою для всіх чекістів. Ну, якщо не першою, то другою – одразу після засновника їхнього непереможного ордену меча та кинджала – Фелікса Едмундовича Дзержинського. І в цьому була особлива насолода: він мав нагоду потоптати власними чобітьми цю ікону. Хіба не мріє кожен чекіст стати таким сущим чортом, як Самоплатов.

– Гражданин Самоплатов, – розпочав Кушнірук, щойно діда ввели до кімнати допитів. Від одного такого звернення до вчора ще генерала неначе не кров, а мед розтікся по жилах. – Руководством ЦК КПСС мне поручено допросить вас в связи с обвинениями вас в измене Родине и организации заговора против руководителей партии и правительства.

Під тягарем неспростовних доказів дід не міг не визнавати їх. Єдиний його порятунок, до якого він удався, – валити все на Берію: мовляв, я лише виконавець. Перша, як визначав Кушнірук, спроба «перевороту» була зроблена ще влітку 1941 року, коли німецькі танки були лише на півдорозі до Москви. У кремлівських коридорах, не кажучи вже про кабінети, панувала ідеологема союзницького пакту Гітлера – Сталіна, який формально підписали Молотов і Ріббентроп.

І справа не тільки у пакті. Сталінський істеблішмент, багаторазово прочищений кривавою сапою репресій, добре пам’ятав, що головною причиною знищення улюбленця партії та її інтелектуального світила, Бухаріна, була його критика на початку 30-х років приходу нацистів до влади у Німеччині. Він розгледів у гітлерівських ватагах коричневу чуму, яка вразить Європу небаченим народовбивством. Він належав до тих більшовиків, що не вбачали перспектив появи червоного народовбивства, яке таки перевершило кількістю жертв коричневий геноцид. Щоправда, він, принаймні практично, не стосувався власної нації, а комуністи, на відміну від своїх сіамських близнюків нацистів, кривавий коток багатомільйонного вигублення мирного населення запустили на землі власної держави. За такі думки Бухаріна, який мав нещастя бути апаратником, який сам пише й сам підписується, – за це і за образу Гітлера, найперше, – знищив Сталін, який усіма фібрами свого нутра радів захопленню Німеччини фюрером.

Вони ніколи не зустрічалися, але Йосип ставився до Адольфа з великою симпатією. Коли в 1938 році журнал «Тіmе» визнав Сталіна людиною року у світі, до випуску було додано дружній шарж: Йосип дивиться в дзеркало і бачить там не себе, а того, кого він наслідує і ким захоплюється, – Адольфа. Тому хоча й валила та сама чума щодуху на Москву, в Кремлі все ще були під гіпнозом неминучого союзництва, гадали, що воно неодмінно відновиться після отакого-от непорозуміння. На той час в окупованому німцями Києві вже висіли портрети Гітлера, а не Сталіна.

На тлі таких подій, з огляду на настрої Сталіна, Самоплатов і подав ідею Берії – вступити в переговори з нацистами й на основі територіальних поступок відновити пакт і вже разом повернути дві, близькі не лише за кольорами, чуми – на захід. Адже